Генерал — це не діагноз

У російській столиці говорять про величезні шанси на затвердження прем'єр- міністром, що їх має генерал-полковник Сергій Степашин. У Єрусалимі тим часом святкують перемогу на виборах прем'єр- міністра Ізраїлю генерал-лейтенанта Ехуда Барака. Не збираюся тут, звичайно, порівнювати ці дві постаті — занадто вже різними є ситуації, занадто відмінними — самі Степашин і Барак, хоча обидва були міністрами внутрішніх справ... Головним для мене є те, що обидва виглядають, як нормальні люди...

Коли на пострадянському просторі говорять про необхідність «сильної руки» — відразу ж вимальовується образ чергового генерала, який, суворо вирячуючи очі, наводить «порядок». Та це ж, вибачайте, не мрія про генерала, а мрія про фельдфебеля в генеральських погонах! Генерал — це не діагноз, а звичайнісіньке військове звання, професія, вміння відповідати за свої рішення. Він має не лякати людей з екранів телевізора, а організовувати фахівців, яких міг би «прикрити» своїм авторитетом, своєю готовністю діяти.

Саме тому, коли Степашин чи Барак ходять у цивільному, ніхто не згадує, що вони генерали. А є політики, яких переодягай-не переодягай — а нічого, к рім камуфляжу, носити їм не варто. Так, це не ознака «сильної руки», це звичайнісіньке невміння змінюватися відповідно до конкретних обставин...

Звісно, я не закликаю у виборі між генералом і цивільним обов'язково обирати генерала — треба ще подивитись, який генерал і який цивільний! Однак поставитися до людей у погонах як до нормальних учасників політичного процесу — згідно з їхніми особистими якостями — а не як до унтерiв пришибєєвих, головним завданням яких є «скомандувати населенню крокувати до щасливого майбутнього» — раз-два — все ж таки варто.

Тоді й перестане мо мріяти про «сильну руку» та обличчя-маску з виряченими очима...