Iнтеграцiя без стартового сигналу
Обидві події можуть залишитися непоміченими з двох причин: по-перше, загальне сприйняття України на Заході сьогодні важко назвати позитивним — при тому, що крига, здається, скресла, і дипломатичні контакти на високому рівні, що виглядали замороженими ще півроку тому, поступово відновлюються. По-друге, стратегічний партнер як західних інституцій, так і ключових країн в регіоні визначений, це — Росія. Тому, незважаючи на спростування цієї тези представниками дипломатії країн Заходу, і загальна політика, і загальний інтерес концентруються саме на Росії — прикладом може слугувати і утворення Ради Росія—НАТО («двадцятка»), і надання Росії статусу країни з ринковою економікою Сполученими Штатами і Європейським Союзом (останнього Україна безуспішно домагається вже кілька років, і це рішення, м’яко кажучи, здивувало багатьох не лише в Києві). Йдеться зовсім не про те, що Росія і Україна є різновеликими величинами в багатьох вимірах, так само, як і не про «гонку» України за Росією в процесі зближення із Заходом.
Є й недипломатичні, але відверті коментарі з цього приводу західних дослідників, які узагальнено полягають у тому, що сьогодні Україна як така фактичного нікого на Заході не цікавить, тоді як Росія являє собою водночас і величезні можливості, і величезну загрозу, до того ж вона в стані тримати ситуацію в регіоні під своїм контролем. Ставлення Європейського Союзу до України дуже добре ілюструється тим, що Данія, що з учорашнього дня перебрала головування в ЄС, у той же день закрила своє посольство в Києві, пояснюючи це недостачею фінансових ресурсів.
Загальною формулою, до якої можна звести сьогоднішній діалог України з Заходом, можна було б звести, спрощуючи, до наступного: ми вітаємо ваші кроки (перетворення, успіхи, економічне зростання, наміри щодо глибшої інтеграції до євроатлантичного простору). Продовжуйте в цьому ж напрямі, а ми подивимося. Бо зараз у нас вистачає власних проблем (розширення ЄС, розширення й трансформація НАТО, які не дають змоги звернути на вас увагу. Тим паче, що Україні ще немає чим похвалитися в процесах демократизації політичного процесу, створення здорової ринкової економіки та її законодавчої підтримки, військової реформи. Іншими словами, саме того сигналу від західних інституцій і деяких ключових країн, якого так довго безуспішно домагається українська дипломатія, і який міг би стати моральною підтримкою в будь-якому разі необхідної програми радикальних перетворень, і цього разу не буде.
Проблема, таким чином, складається з трьох чинників. По- перше, Україна, після руху Росії і Заходу назустріч одне одному втратила змогу грати на своїй геополітичній важливості. Це вже дійсно нікого не цікавить. Принаймні, сьогодні.
По-друге, Україна нічим за останні два роки не змогла довести передусім сама собі, що її наміри дійсно серйозні і виходять за межі постійних декларацій державного керівництва.
По-третє, з різних причин, не завжди об’єктивних, Україну просто не бачать в якості майбутнього члена клубу (чи йдеться про ЄС, чи йдеться про НАТО). Щоправда, десять років тому подібні проблеми з баченням були й стосовно нинішніх серйозних кандидатів на вступ до обох інтеграційних союзів. П’ять років тому вже повним ходом реалізовувалися програми допомоги цим країнам, спрямовані на подолання розриву і виконання необхідних для вступу критеріїв. З одного боку, заяви про намагання наблизити до себе Україну погано стикуються з тим, що їй, зокрема, відмовлено в участі в створенні європейських сил швидкого реагування, у залученні можливостей її військово-транспортної авіації (навіть успішний досвід Німеччини в цьому не переконав інші західні країни), її не розглядають як партнера в реалізації великих стратегічних проектів. Напевно, на саміті Україна— ЄС нічого не говоритиметься про можливість укаладання угоди про асоціацію між двома сторонами, бо це може лише дратувати багатьох — говорилося нещодавно на одній з міжнародних конференцій. З іншого боку, сьогодні з продовженням цієї тенденції не погоджуються вже й деякі західні дипломати та дослідники, що працюють в Україні та знають її проблеми та можливості. «Продовжуючи робити те, що ви робите, ви продовжите отримувати те, що ви отримуєте», — говорив нещодавно один з дослідників, що може похвалитися певним досвідом і певною вагою. Не було б зайвим сказати, що деякі з країн-членів ЄС і НАТО сьогодні голосували б проти ширшого контексту відносин з Україною з огляду на острах втрати частки фінансування програм допомоги й конкуренції на деяких ринках.
Давно вже вказувалося також і на те, що українцям слід би припинити постійно заявляти про бажання інтегруватися до ЄС, і натомість досягти такого рівня внутрішнього розвитку країни , за якого продовження ігнорування України як важливого гравця буде вже неможливим. У всякому разі, філософія відчуження і намагання затягти прийняття якого-небудь зрозумілого рішення стосовно подальших відносин з Україною, якої сьогодні притримуються в західних країнах і інституціях, не може слугувати причиною для того, щоб Київ дав «задній хід» вже проголошеній у зверненні Президента до парламенту програмі трансформації, щоб поширювалися настрої «нас там не чекають». Напевно, міцна Україна матиме більше шансів і на захист своїх інтересів, і на пропозиції, що в перспективі можуть зайти досить далеко.
