Iран: складні паралелі

Iран відзначає 23-ю річницю ісламської революції ностальгічними прокляттями на адресу «Америки, Великого Сатани» частково завдяки президенту Джорджу Бушу, який називає Іран частиною «осі Зла», що підтримує тероризм та виробництво зброї масового знищення. Однак, по суті, Іран більше не є релігійною державою Аятоли Хомейні.

Іран заслуговує на те, щоб його вважали регіональним і, можливо, глобальним розпалювачем нестабільності. Підтримка, яку він надає фундаментальному ісламському терористичному руху Хезболла у Лівані, насправді, спрямована на подальше руйнування і без того дедалі менших шансів для ізраїльсько-палестинського примирення. Але внутрішній розвиток в Ірані є дуже складним, і демонізація Ісламської Республіки не є корисною. Не є корисним також і притягнення простої дихотомії між «консерваторами» та «реформаторами», останніх з яких очолює президент Хаттамі.

Багато в чому Іран, можливо, є найцікавішою країною в регіоні з величезним потенціалом для розвитку, що веде не до демократії західного стилю, а до більшого відкриття та лібералізації. Парадокс полягає в тому, що потенціал Ірану замурований в його ідеологію ісламської держави. Після перших бурхливих і смертоносних років іранської революції, останні кілька років принесли деякі помітні досягнення. Серед них — вибори. Всі кандидати та партії повинні отримати санкцію вищої ісламської влади у країні перед тим, як їх внесуть до списку виборчого бюлетеня. Але, незважаючи на ці обмеження, існує жорстока конкуренція між різними групами та інтерпретаціями ісламської влади. Жінки можуть голосувати, а також відкрито і активно брати участь у політичному житті. Більш того, загальний образ іранських жінок, схованих за чорними чадрами, є більш складним, ніж це здається спочатку. Наприклад, візьмемо медицину: оскільки суворий ісламський закон забороняє лікарям-чоловікам лікувати жінок, уряд заохочує навчання лікарів-жінок. Нині в Ірані набагато більше лікарів-жінок, ніж було за шаха, рівень жіночої смертності під час пологів є одним із найнижчих у регіоні.

Уряд також започаткував дуже активну програму контролю народжуваності та знайшов спосіб легалізувати її всередині ісламського контексту, кажучи, що «ми хочемо, щоб у нас були освічені ісламські сім’ї, а не просто великі ісламські сім’ї». Іран, внаслідок цього, має один із найнижчих рівнів народжуваності в регіоні.

Вибори до Майлісу (парламенту) та президентські вибори мають велике значення, оскільки вони проводяться на конкурсній основі. Наприклад, очевидним є те, що президент Хаттамі переміг на виборах завдяки підтримці жінок і молодих людей, а кандидата «правлячої еліти» не обрали. Нічого подібного не відбувається у жодній арабській країні: в Єгипті або Сирії (так само, як і в Білорусії) фактично є тільки один кандидат, і він отримує 97—98% голосів.

Парламентські дебати є справжніми, і проводиться чесне голосування. Знову ж таки, це не те, що фальшиві парламенти, які, не дивлячись, підписують закони i як, наприклад, в Єгипті та Сирії.

Нюанси громадських думок мають реальні наслідки для політики відносно Ірану: як нещодавно заявив на семінарі у Німеччині один іранський політолог, в Ірані молоді люди відчувають себе мусульманами, і Іран ніколи ні стане світською державою. Але вони розглядають іслам як частину своєї іранської ідентичності, в той час як більш старші духовних особи розглядали іслам як загальну революційну ідентичність. Ці молоді люди, — заявив іранський вчений, — є, передусім, іранськими націоналістами, і вони хочуть відділити себе від політики Середнього Сходу, і особливо від арабо-ізраїльського конфлікту. Вони, звичайно, продовжуватимуть на словах висловлювати підтримку палестинського курсу, але для них це не є основним питанням.

Одним словом, Іран — складна, іноді заплутана картина. Але кожен, хто знає історію Європи, може провести паралель з кальвіністами та пуританською революцією. Женевські кальвіністи або пуритани Кромвеля були зосереджені на Біблії, вважаючи Священну Книгу своєю моделлю ідеального суспільства, так само, як і тегеранські мулли — на Корані. Суспільство, на думку кальвіністів, має бути пуританським, мізерним, суспільством недозволенності із законами проти споживання і розкоші, що кидаються у вічі. Воно також було антифеміністським, прикутим до патріархального сімейного ладу.

Кальвіністи не прийняли ієрархію церкви, вони, як і іранські шиїти, які не є частиною універсалізму більшості мусульман-сунітів, поклали свою законність на суспільство віруючих, і таким чином ввели вибори. Але як тільки відбудуться справжні вибори, різні способи інтерпретації Священної Книги стають можливими і законними. Раптово знаходиться механізм для участі, контролю, незгоди (можливо, обмеженої) і запровадження інноваційних стратегій, який намагається узаконити зміни всередині традиційного контексту.

В Європі Женева Кальвіна, автократична теократія, більш схожа на Тегеран Хомейні, ніж на будь-який інший режим, у кінцевому результаті прийшла через англійське пуританство до сучасного парламентського уряду. Справді, у Британії до 1820-х рр. тільки члени англіканської церкви могли голосувати у парламенті або бути обраними до нього.

Чи піде шиїтський Іран шляхом, подібнім до того, яким пішли європейські кальвіністи? Ніщо не є визначеним, але паралель вражає. Незважаючи на сьогоднішню причетність деяких іранських лідерів до тероризму, картина є більш складною, більш цікавою — і, можливо, більш перспективною, ніж це припускає у своїй промові Президент Буш.

Шломо АВIНЕРI — професор політичних наук Єврейського університету в Єрусалимі та колишній генеральний директор міністерства закордонних справ Ізраїлю.