«Iранська рушниця»
Сьогодні в Парижі представники Ірану та трьох європейських країн — Великої Британії, Франції та Німеччини — проведуть черговий раунд переговорів щодо вирішення проблеми іранських ядерних програм. Попереднє засідання відбулося в першій декаді березня в Женеві. Сторони знову не дійшли повної згоди щодо діяльності Ірану з подальшого освоєння ядерних технологій. ЄС наполягає на запровадженні безстрокового мораторію на збагачення урану, а Тегеран заявляє, що має право на освоєння мирних ядерних технологій і припинив діяльність зі збагачення урану тимчасово і для створення атмосфери довіри в переговорному процесі. Вашингтон оголосив про готовність надати допомогу європейцям в «ядерному діалозі» з Ісламською Республікою, однак в Ірані вважають, що участь США в переговорах не принесе жодної користі. У понеділок духовний лідер Ірану та глава держави аятола Алі Хаменеї знову підтвердив мирну спрямованість іранських ядерних програм і назвав твердження про наміри Ісламської Республіки створити атомну бомбу «фантазією». За твердженням глави іранської держави, «Іран не переслідує жодних цілей щодо створення ядерної зброї, оскільки цього не дозволяє іслам».
Після розподілу Вашингтоном світового суспільства на країни демократії й тих, хто їх підтримує, та «країни-ізгої», до останніх, як відомо, було віднесено Іран. Кінець минулого та початок цього року ознаменувалися фактично міжнародним скандалом, у центрі якого опинилася ця країна. Із подачі держсекретаря США Кондоліззи Райс Тегеран відчув близький подих агресії — від політичної до збройної. Адже фактично було заявлено, що якщо Іран не відмовиться від своєї ядерної програми, до нього можуть бути застосовані санкції, серед них і силові. Це не могло не спровокувати його на відповідь у вигляді досить різких заяв представників уряду.
Варто згадати передісторію того, як Ісламська Республіка Іран опинилася в «чорному списку». До 11 листопада 1979 року, коли в країні відбулася ісламська революція, яка привела до влади аятоллу (вищого духовного та світського керівника нації) Хомейні, США підтримували владну іранську династію Пехлеві. Саме повалення шахської влади, утворення ісламської республіки та вихід Ірану з проамериканського блоку СЕНТО, а також анулювання Тегераном американсько-іранського воєнного договору 1959 року й оголошення політики неприєднання зробили Іран «небажаним» для Сполучених Штатів гравцем на політичній арені.
Вже у 80-х роках почулися заклики Вашингтона взяти під міжнародний контроль ядерні програми Ірану — це були «перші ластівки» тих подій, свідками яких ми є сьогодні. Цікавий той факт, що іранська ядерна програма розпочалася 1974 року, коли при владі в країні був шах Рез Пехлеві. Тоді Іран вважався ключовим союзником США у близькосхідному регіоні. Тож ця програма здійснювалася не без допомоги Сполучених Штатів.
1991 року Тегеран розморозив будівництво атомної електростанції в Бушері, що викликало гарячі протести з боку США. Чималий тиск iз берегів Потомака відбувався на Росію та Китай — саме за їхньою допомогою в Ірані здійснювалася ядерна програма. Це досить ускладнило стосунки Вашингтона з Москвою й Пекіном. Проте Тегеран відмовлятися від ядерних досліджень не збирається й досі.
Головним звинуваченням Ірану з боку США стало те, що ядерна програма цієї держави має воєнний характер. При цьому сам Тегеран ці підозри відкидає, заявляючи, що всі його розробки стосуються суто мирної справи — енергетики. Експерти МАГАТЕ не можуть ані довести, ані спростувати звинувачення, але вказують, що свого часу Іран отримав (чи міг отримати?) центрифуги, які використовуються для збагачення урану та отримання його у збройовій консистенції.
Особливе занепокоєння Сполучених Штатів викликає те, що іранські збройні сили мають засоби доставки ядерних боєголовок. Це тактичні ракети «Огаб», які перебувають на озброєнні сухопутних військ армії Ірану, а також ракетні комплекси оперативно-тактичних і тактичних ракет класу «земля-земля» військово-повітряних сил іншого національного збройного формування — Корпусу стражів ісламської революції.
Ракетне озброєння армії Ірану спроможне «дістати» всі американські військові бази в зоні Перської затоки (не кажучи вже про частини на території окупованого Іраку) та повністю накривають територію головного союзника США в регіоні — Ізраїлю. Тож причини для хвилювання у американців є. Втім, навряд чи закриття ядерної програми Тегерану означатиме повне уникнення небезпеки з його боку. Адже ракети навіть iз тротиловими боєголовками — теж зброя.
Давні закиди Тегерану щодо його ядерної програми досягли піку на початку цього року. Принаймні відразу здавалося, що протистояння увійшло до фази, коли або Іран однозначно повинен припинити всі ядерні дослідження, або до нього будуть запроваджені санкції. Ставлячи Іран перед таким вибором, Білий дім вустами Кондоліззи Райс запевнив, що у випадку останнього варіанта США готові застосувати силу. Ця заява сколихнула міжнародну спільноту. Ще більшого резонансу історія набула на початку лютого, коли іранська влада зробила заяви у відповідь.
Генеральний секретар Верховної ради національної безпеки Ірану Хасан Рохані категорично заявив, що у разі нападу на країну Сполучені Штати «самі знають, чим ми відповімо на такий напад». Що саме знають у Вашингтоні, Рохмані не уточнював, але політики однозначно зрозуміли це як натяк на застосування ракетної зброї проти американських баз у регіоні та нанесення удару по союзнику США — Ізраїлю. Його підтримав керівник іранського агентства з атомної енергетики Мохаммад Агазаде, заявивши, що у випадку нанесення удару Сполученими Штатами Америки по іранських ядерних об’єктах агресор того ж дня отримає достойну відповідь.
Здавалося б, маємо всі підстави говорити про кризу в американсько-іранських стосунках, за якою чітко вимальовується тінь збройного протистояння. Але ж ні. Невдовзі після своєї першої агресивної заяви та сама Кондолізза Райс офіційно заявляє, що приводу для нападу на Іран у США… немає. Й навряд чи такий привід з’явиться в найближчому майбутньому. Невідомо, що саме примусило Вашингтон здати позиції в політичному протистоянні. Але заспокоювання пані Райс не вплинуло на те, аби Тегеран почав «розслаблятися». Хасан Рохані висловив чітку пропозицію: якщо США не вірять в суто мирне спрямування іранської ядерної програми, то обидві країни повинні почати конструктивний діалог на рівних.
А поки США та Іран обмінюються то агресивними, то примирливими заявами, міжнародна спільнота перебуває в досить напруженому стані. З моменту виникнення ядерної зброї в бойових діях вона не використовувалася. Світ із жахом спостерігав за розвитком подій в Іраку під час війни з Хусейном: а раптом у нього справді є ядерна бомба? Але зараз ця зброя стосовно «країн-ізгоїв» все більше нагадує класичну рушницю за Чеховим. Із першого акту вистави вона «висить» на стінці. Але ж може зрештою й вистрілити…
