Iранський конфлiкт

Провал виборів в Ірані, очевидно, підтвердив той висновок, якого десятки мільйонів громадян Ірану дійшли давним-давно — ісламський уряд країни, у його нинішньому вигляді, виправленню не підлягає. Чи вірять сьогодні прості іранці в те, що реформатори також є непоправними — це питання залишається відкритим.

Іранські реформатори з моменту тріумфальної перемоги Мохаммеда Хатамі на президентських виборах 1997 року намагалися (безуспішно) змінити систему зсередини. Іранці спочатку були сповнені надій, але після кількох років безплідного очікування поступово втратили терпець. Нині вони у відчаї. Реформістів справедливо критикували за відсутність єдності та рішучості, але насправді головною перешкодою на їхньому шляху була відсутність конституційних повноважень. Влада в Ірані знаходиться в руках консервативної структури, яку не обирають, а саме — верховного керівника аятоли Хаменеї та Ради вартових ісламської революції, що складається з двадцяти членів. І вони зовсім не мають наміру цю владу віддавати.

Заборона Ради вартових ісламської революції на участь у парламентських виборах понад 2000 кандидатів, головним чином реформістів, виявилася останньою краплею. Реформістські партії бойкотували голосування. Попри гарячкову пропагандистську кампанію, розгорнену офіційними представниками режиму, у виборах взяла участь лише половина виборців. У Тегерані — самому серці політичного життя країни — до урн з’явилося менше третини виборців.

Іноземні журналісти оголосили це найбільшою кризою легітимності за всю 25-річну історію ісламської республіки, але іранці, здавалося, були здивовані цим галасом. Вони не вважають, що кричуще зловживання владою з боку консервативних прихильників жорсткого курсу є гідним такої уваги з боку преси. Вони не мали жодних ілюзій щодо демократії у країні.

Найближче політичне майбутнє Ірану залишається неясним. Яким чином перегрупують свої сили реформісти і як відреагує молоде населення Ірану головним чином залежить від того, який шлях виберуть консерватори. Аналогічно реформістам, чиї погляди охоплюють широкий діапазон політичних ідей, іранські консерватори неоднорідні за складом. Багато хто з них — це реакційні релігійні фундаменталісти, які з відразою ставляться до ідеї демократії. «Не має значення, що думають люди, — сказав якось відомий релігійний діяч аятола Месба Язді. — Люди — неосвічене стадо».

Однак невелика, але зростаюча група мислителів консервативного спрямування, — які, втім, не є демократами, — обстоює більш прагматичний і примирливий підхід, по суті, приймаючи на озброєння фразеологію, що колись так добре спрацювала на реформістів, які нині перебувають у глухій обороні. «Для нас усіх краще, щоб до парламенту потрапили доброчесні консерватори, люди, які сповідують не екстремістські, а прагматичні та помірковані погляди», — каже редактор впливової газети Амір Мохебіан, який висувається на перші позиції як основний представник іранського «співчутливого консерватизму».

Чи переважатимуть у новому парламенті — який приступає до роботи в червні — консервативні ідеологи або ж прагматики, покаже майбутнє. У будь-якому випадку консерватори повинні ретельно продумувати свою стратегію. Більш ідеологізований та антагоністичний підхід — у формі посилення політичного і соціального гніту — міг би спричинити заворушення серед невдоволеної частини населення Ірану, повертаючи до життя не схильних до насильства, але радикально налаштованих реформістів. Деякі з них зараз закликають до пасивного опору та громадянської непокори.

Завданням аятоли Хаменеї буде приборкання консервативних ідеологів і забезпечення перемоги прагматичного консерватизму. Те, що Хаменеї сам більшою мірою є ідеологом, вдвічі ускладнює йому виконання цього завдання. Хоча він здатен надати людям більшу політичну й соціальну свободу, він просто не бажає цього робити. Нарешті, доля консерваторів — і доля всього режиму — залежить від працюючої на межі можливостей економіки країни. Незважаючи на величезні запаси нафти в Ірані, близько третини його населення живе в бідності. Інфляція та безробіття, як і раніше, не піддаються контролю.

Демографія посилює ці обставини. Дві третини 69-мільйонного населення Ірану складають люди у віці до 30 років, і офіційні особи визнають, що не мають жодної можливості працевлаштувати робочу силу, що зароджується. Для більшості іранців поліпшення економічного становища є пріоритетом. Як сказав мені 57-річний іранець, який нині підробляє на пенсії таксистом: «Коли у вас шлунок порожній, ви вимагаєте не демократії, ви вимагаєте хліба!»

Консерватори не меншою мірою, ніж реформатори, мусять примиритися з цією реальністю. Хоч як би вони не старалися, не існує ані простого, ані миттєвого вирішення проблеми притаманних іранській економіці корупції та поганого управління. У результаті найближчі політичні перспективи Ірану виглядають загрозливо. Але причини для оптимізму щодо довгострокового політичного майбутнього все ж існують. На національному грунті виникло громадянське суспільство; дійсно, Іран є, напевно, єдиною країною ісламського Близького Сходу, яка будує надійний ліберальний фундамент, починаючи від засад. Як монархічна, так і теократична система зазнали провалу. Прихильники соціалістичної моделі зникли услід за Радянським Союзом. Ліберальна демократія — це, по суті, остання можливість для Ірану.

Дорога від авторитаризму до демократії не буде ані гладкою, ані короткою. Агітатори за реформи продовжуватимуть відстоювати свою справу. Прихильники режиму продовжуватимуть їм протидіяти. За відсутності легкодоступної політичної альтернативи, яка б заслуговувала на довіру, ситуація, імовірно, залишиться тупиковою, і темп змін буде меншим, ніж того вимагає населення. Отже довгострокової перспективи, можливо, доведеться довго чекати. Мужні іранці, які боролися за реформи у країні, можливо, як і раніше, відчуватимуть, що їхні зусилля майже безплідні.

Карім САДЖАДПУР — аналітик Міжнародної групи із запобігання кризам, науковий співробітник Американського університету в Бейруті.