Iсламістська індивідуальність
У наш час іслам повсюдно вживають (і зловживають ним) як політичну силу. Деякі мусульмани використовують його як заклик до дії; багато хто на Заході (і в інших частинах світу) сприймає його як «чужака», якого потрібно стримувати та виганяти. Турок за національністю, я безпосередньо відчуваю обидві сторони, які протистоять одна одній у цій суперечці.
Причина, через яку іслам здається жителям Заходу релігією «чужаків», полягає в тому, що Захід був свідком систематичної деінституціоналізації релігії. Звісно, це швидше не релігія зникла з сучасного життя Заходу, а релігійні установи відмовилися від прагнень до влади над поведінкою індивідуума. Релігія у сучасному світі — це набагато особистісне і духовніше явище, ніж коли- небудь раніше.
Але процес деінституціоналізації релігійного досвіду відбувається також і в ісламі. На місце авторитета ісламської релігійної школи, «улеми», приходить політизація ісламу. Як і на Заході, ісламський релігійний досвід стає більш особистим. Індивідуальна інтерпретація релігійних текстів мусульманами, у тому числі політичними бойовиками, інтелектуалами і жінками, є одним із результатів цього. Інший результат — вульгаризація релігійного знання, коли положеннями Корану зловживають і висмикують їх із контексту для виправдання політичних цілей.
Хто в ісламі сьогодні вирішує, що законне, а що — ні? Хто наділений повноваженнями інтерпретувати релігійні тексти? Хто може випустити «фатву» або оголосити джихад? Сьогодні активізм і тероризм пропонують, або, швидше, нав’язують нове джерело легітимності. Таким чином, люди з вулиці, які не отримали дозволу релігійних шкіл і не пройшли спеціальне навчання, вирішують, який смисл вкладати в іслам.
Справді, іслам сьогодні головним чином інтерпретується через політичних діячів і культурні рухи, а не релігійні установи. Ця деінституціоналізація дала ісламу можливість з місцевого і національного соціального зв’язку перетворитися на уявні пута, що зв’язують усіх мусульман, які почуваються пригнобленими або відірваними від батьківщини. Таким чином, ісламізм може об’єднати під своїми знаменами тих, між ким раніше пролягала глибока прірва: суфістів з їхнім ухилом до духовності і мусульман — прихильників канонічного шаріату; шиїтів і сунітів; консервативну Саудівську Аравію та революційний Іран.
Водночас іслам охоплений переселенням, його прихильники залишають сільську місцевість і перебираються до великих міст, у тому числі західних. Багато хто сприймає цей рух як щось негативне, акцентуючи увагу на тому фактi, що ці люди позбавлені соціального коріння, що приводить їх до відчуження, а деяких — і до тероризму. Але соціальна мобільність — це також і необхідна умова формування сучасного кругозору.
Звісно, під час міграції мусульмани переживають почуття віддалення, якщо не відвертого відриву від своїх соціальних джерел. Тому їхній релігійний досвід належить до нового типу, не пов’язаного з теологічними, суспільними або державними інститутами. Натомість релігійний досвід стає формою соціальної фантазії, у рамках якої вони відтворюють почуття приналежності до ісламу в новому та чужому для них оточенні. Не віддаленість від сучасного життя, а близькість до нього стає каталізатором повернення до релігійної індивідуальності.
Так, найбільший радикалізм виникає у групах, які завдяки своєму досвіду міграції і відриву від батьківщини познайомилися зі світським політичним мисленням Заходу і міським способом життя. Для них, дезорієнтованих у незнайомому оточенні, точкою опори стає іслам.
Але щоб ця точка опори спрацювала, іслам повинен звільнитися від своєї традиційно залежної пасивної і покірної позиції перед обличчям сучасності. Носячи паранджу або відпускаючи бороду, вимагаючи права на місце для молитви на роботі або у школі, особливих продуктів харчування, мусульмани відкрито ідентифікують себе як мусульмани. Вони у такий спосіб говорять усім, що вони більш ревно і старанно дотримуються своїх релігійних правил, ніж ті, хто обмежує свою релігійність приватним життям.
Наприклад, немусульмани часто сприймають паранджу як ознаку приниження і залежного становища жінки-мусульманки. Та для мусульманок вона перетворилася з ганебного клейма на символ їхнього позитивного самоствердження як прихильників ісламу.
Молоді мусульманки в Європі є чудовою ілюстрацією цього перетворення. Дівчата, які носять на голові хустку в школах Німеччини та Франції, з багатьох поглядів (а саме у молодіжній культурі, дотриманні моди і мови) ближчі до своїх однокласниць, ніж до своїх матерів, неосвічених і прив’язаних до оселі. Пов’язуючи на голову хустку в громадських місцях Європи, ці дівчата ненавмисно вносять нове значення у символ і роль мусульманських жінок.
Ця тенденція не обмежується тільки хустками на голові. Усім західним мусульманам властиве почуття приналежності до двох світів, подвійний культурний капітал. Вони визначають себе через свою релігійну приналежність, але разом із тим вони отримали універсальні, світські знання. Оскільки вони мають у своєму розпорядженні подвійний культурний капітал, вони можуть відносно вільно переходити до різних видів діяльності і місць відпочинку — дім, школа, молодіжні об’єднання, а також громадські місця для проведення дозвілля.
Бути мусульманином і бути ісламістом — не одне і те саме. Те, що ми спостерігаємо сьогодні, — це перехід від мусульманської до ісламістської індивідуальності. Релігійне «я» для окремо взятих мусульман переміщується з приватного життя до суспільного. Питання для кожного полягає у тому, чи може цей пошук індивідуальності задовольнитися носінням хустки на голові і широким суспільним визнанням ісламської релігійної практики, чи ж самоствердження як послідовника ісламу вимагає фундаментальнішого зречення від сучасного способу життя.
Нілюфер ГЬОЛЕ — директор досліджень у паризькій школі Ecole des Hautes Etudes en Sciences Sociales. Ця стаття належить до серії робіт, написаних робочою групою, призначеною президентом Європейської Комісії Романо Проді та очолюваною ректором Віденського інституту гуманітарних наук Кшиштофом Міхальським
