Iстини та домисли про Голодомор

28 квітня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію «Про вшанування жертв Голодомору в колишньому СРСР». І хоча в резолюції ці жахливі злочини проти людства засуджено й названо наслідками цілеспрямованих дій тоталітарного сталінського режиму, все ж Асамблея не визнала їх геноцидом проти української нації, як не визнала і зв’язку між Голодомором і репресіями, яких зазнали українська інтелігенція і духовенство.

Частина громадськості сприйняла резолюцію як зразковий, збалансований документ, у якому засуджуються злочини проти людства, вчинені радянським режимом. Насправді це не так. Двадцять п’ять членів ООН вже визнали Голодомор актом геноциду проти українського народу. Це ж підтвердила і міжурядова комісія ООН.

Ще в 1988 році американською комісією виявлено, що, незважаючи на те, що голод охопив багато регіонів колишнього Радянського Союзу, за рівнем смертності «Україну можна було порівняти хіба що з Кубанню, регіоном Північного Кавказу, заселеним переважно етнічними українцями». Ця комісія, хоча й не скористалася терміном «геноцид», але визнала, що політика, яка призвела до голоду, була спрямована проти українського народу. Резолюція ПАРЄ навіть цього не спромоглася зробити.

Беззаперечно, від голоду 1932—1933 рр. постраждали й інші народи. Українці, білоруси, казахи, молдавани, росіяни, як і багато інших національностей, що проживали в охоплених голодом районах, всі гинули в ті страшні часи. Проте вбивство представників однієї нації не применшує значимості вбивств інших. Те, що Освєнцім забрав життя незліченних поляків чи ромів, не означає, що Голокост не був геноцидом єврейського народу. Більше того, як влучно заявив під час засідання п. Зінѓеріс, «кожна нація має право на власну історію, тому українці вшановують пам’ять жертв Голодомору. Усі (литовські) партії підтримують київських істориків. І коли казахи захочуть відзначати пам’ять жертв геноциду, вчиненого проти них, ми і їх теж підтримаємо».

Проти визнання Голодомору геноцидом українського народу висувають ще й такий аргумент: оскільки дії влади були скеровані, насамперед, проти селянства, ці злочини носять класовий характер, а не націлені проти якоїсь конкретної нації. Це лише частково правда. Однак при цьому повністю нехтується той факт, що більшість селян в охоплених голодом регіонах були українцями.

Противники визнання Голодомору геноцидом українців також закривають очі на лист Сталіна до Лазаря Кагановича, колишнього секретаря ЦК КП(б)У, від 11 серпня 1932 р., у якому «батько народів» заявляє: «Якщо ми не почнемо виправляти ситуацію в Україні зараз, ми можемо Україну втратити».

Ще раніше Україна разом з іншими радянськими республіками пройшла через «коренізацію» — спробу залучення представників корінного населення до державного управління, коли було надано більшу автономію на місцях, дозволялося видавництво національними мовами, почався процес відродження національних культур. Проте указ, підписаний 14 грудня 1932 р., офіційно поклав край цьому періоду. Доля чудового поета і письменника Миколи Хвильового, розстріляного 13 травня 1933 р., стала уособленням долі цілого українського літературного руху, згодом відомого як «розстріляне відродження».

Це нерозрізнення понять класу і національності було підтверджене п. Варейкісом, литовським депутатом від Союзу Батьківщина — Литовської християнсько-демократичної партії, який голосував за використання терміну «геноцид». «Злочини здійснюються в конкретному місці, і народи живуть у конкретному місці. Коли ви кажете, що було задумано винищити селянство, не можна нехтувати тим фактом, що це робилося в Україні і селяни були теж українськими», — заявив депутат.

Цікаво зауважити, що заяви п. Варейкіса на засіданні асамблеї, які звучали в унісон із його наступними коментарями, були якось незрозуміло перекручені у французькому звіті про засідання, де говорилося, що «це не є злочином проти українців зокрема». Це був уже другий випадок сумнівного перекладу стосовно теми Голодомору. Днем раніше було значно пом’якшено репліку Президента Януковича про те, що голод — це загальне явище в Радянському Союзі, і було б неправильно вбачати в ньому цілеспрямовані дії проти конкретної нації. Ольга Герасим’юк, депутат від «Нашої України», заявила, що це було викликано тиском з боку команди Януковича, і що весь цей інцидент страшенно розізлив російське лобі.

Коли на сесії почали одну за одною вносити поправки, більшість із яких стосувалася лише двох-трьох слів, стало очевидно, що потрібно звернути увагу на точність формулювань і на деталі. Це підтвердив і депутат-соціаліст із Швейцарії Андреас Ѓрос: «Якби на початку (дискурс українських політиків) був менш націоналістичним, геноцид би пройшов. Але оскільки геноцид було прив’язано до України, цей термін відкинули. Аргумент мого британського колеги про те, що польський інтелігент, який винайшов термін геноцид, називав ним сталінський голод, виявився найпереконливішим».

Зауваження п. Ѓроса були частково слушними. Хвилі квасного патріотизму, які час від часу охоплюють східну половину Європи, позбавляють ура-патріотів відчуття реальності й шкодять їхній власній справі. Однак не можна позбавитися відчуття, що багатьом західним політикам не вдається оцінити важливість процесу націєтворення в багатьох східноєвропейських країнах — а це майже незмінно пов’язано з націоналістичним тлумаченням історії. Такі тенденції можна і треба стримувати, але спроби придушити їх приведуть лише до цілком передбачуваної реакції, оскільки це нагадуватиме населенню про комуністичні репресії. Втім, переважну більшість запропонованих поправок відразу ж «зарізав» комітет із політичних питань.

Пол Роуен, британський депутат, співдоповідач із цієї проблеми від комітету з правових питань і прав людини, був одним із основних прибічників внесення поправок до резолюції. Зокрема, він захищав вживання терміну «геноцид» і визнання того факту, що він був спрямований конкретно проти українства. В ексклюзивному інтерв’ю «Дню» пан Роуен погодився поділитися своїми враженнями від засідання одразу по його завершенню.

— У тексті, прийнятому Парламентською асамблеєю Ради Європи, так і не вжито слово «геноцид». Резолюція нехтує тим фактом, що штучний голод був спрямований саме проти українського народу, та ігнорує питання про переслідування української інтелігенції. Для багатьох українців це стало величезним розчаруванням.

— Я не українець, і через це підходив до багатьох внесених коментарів із незалежної точки зору. Я сам розглядав свідчення, і, на мою думку, копії перекладів, зроблених службами безпеки України і Польщі з документів Комуністичної партії, є дуже переконливими. Ось чому я зацитував лист Сталіна до секретаря Комуністичної партії (Лазаря Кагановича, секретаря ЦК КП(б)У. — Ред.) На мою думку, це була очевидна й цілеспрямована спроба придушення українського народу. Це не було просто колективізацією.

Тому мене це дуже розчарувало. Не можна із сучасного погляду прикриватися аргументом на кшталт того, що геноциду не існувало, коли все це відбувалося. Та з будь-якої точки зору, цілеспрямоване винищення 7 чи 10 млн. людей є геноцидом. Мені здається, сьогодні росіяни дуже добре зорганізувалися, і вони були налаштовані не програти цю суперечку.

Утім, очевидно, що комітет із правових питань та прав людини — найголовніший орган Ради Європи з питань прав людини — зайняв зовсім іншу позицію. І це не через свої крайні політичні погляди. Комітет повністю спирався на представлені юридичні факти. На мою думку, виступ доповідача (Мемлюта Чавушоѓлу, нинішнього президента Парламентської асамблеї Ради Європи. — Авт.) був занадто однобоким, і мені хотілося побачити більшу зрівноваженість.

— Чому ж комітет із правових питань так піддався на «російську» точку зору?

— Думаю, вони (російське лобі. — Авт.) були дуже добре організовані. Гадаю, у виступі звучала думка, що це була людська трагедія, і люди не готові погодитися, що все це діялося просто проти однієї нації, навіть якщо більшість убитих людей були українцями. Ось таку семантику вони заховали за словами.

— Так само не звернули увагу на зв’язок Голодомору з винищенням інтелігенції та репресіями проти духовенства...

— Так, це все сторони одного процесу. Тому що перед тим проводилися заходи з українізації і, як вказано в одній із заяв, за цим почалася ціла серія заборон. Я був присутній в Україні, у Львові, в 1992 році, коли Українській католицькій церкві було дозволено відзначати її боротьбу і проти росіян, і проти фашистів. Це було одне суцільне придушення. І я бачив церкви, які використовувалися як музеї або склади. Зараз це повністю заперечується, а українську історію та культуру намагаються переписати.

— І все ж таки той факт, що ці дії були геноцидом, або принаймні, що вони були спрямовані проти українського народу, вже визнано численними організаціями включно з комісіями ООН і США. Але його не прийняла Рада Європи — європейський «поборник» прав людини, демократії, законності...

— Рада зазнає політичного тиску. У дійсності, комітет із прав людини визнає свідчення геноциду, і цей погляд важливий для оцінки історії.

— Як ви розцінюєте той факт, що Рада Європи, котра захищає права людини в стількох європейських країнах, робить такий наголос на «компромісі»? Чи можна шукати компромісу в правах людини? Хіба не існують певні питання, у яких компромісу шукати просто не можна?

— Мені здається, можна помітити, що Рада Європи йшла на компроміс із цілого ряду питань, чи то територіальні суперечки між Грецією і Туреччиною, чи між Росією і Грузією... Можна побачити, що прекрасні принципи не заважають врешті-решт закінчити політичним компромісом.

— Чи можна сказати, що «перезавантаження» міжнародних стосунків, про яке говорив президент Обама, поширилося і серед європейських держав, які тепер акцентують увагу на прагматичних моментах, зрозумівши, що принципова позиція не принесе жодних економічних чи політичних вигод?

— На мою думку, потрібно бачити різницю між тим, що зараз відбувається, і тим, що вже відбулося. Багато людей якраз і намагалися показати, що це все використовувалося з політичною метою. Не думаю, що до завдань комітету з правничих питань і прав людини входять політичні ігри, де на кону стоять людські долі. У цьому сенсі це дуже важливий доказ, на який вказує сама історія. Якщо йти далі — так, ми намагаємося підтримувати стосунки з Росією, Україною, і т.ін. Цілком можливо, що центр ваги в них і зміниться. Наближається нова так звана гласність. Новий Президент України явно змінює пріоритети в міжнародних стосунках країни. Чи все так і лишиться — вирішувати українському народові.

— Стосовно українського Президента: дуже багато депутатів Ради Європи вітали нову «стабільність» в Україні та засуджували дії опозиції. При тому, що їх можна і засуджувати, і визнавати недоречними, хіба ж це не є нехтуванням думки величезної частини країни, яка вважає, що на кону стоїть суверенітет і що порушено Конституцію, і тому можна вдаватися лише до радикальних засобів?

— Це було б і справді трагедією. «Помаранчеві» сили програли вибори, тому що були розколоті. Історія дала свій урок: по-перше, країні не потрібні політики, які роблять обіцянки і не можуть їх дотримати; а по-друге, якщо країна хоче рухатися вперед у певному напрямку, для цього потрібно об’єднатися. Тому що опозиційні сили будуть так само рішуче налаштовані вести країну в протилежному напрямку. І мені дуже шкода, що Україна тепер, очевидно, піде в більш проросійський бік. Але це те, чого бажає переважна більшість людей в Україні. Зараз на діячах помаранчевої революції лежить обов’язок припинити чвари і почати працювати на націю, а не на себе.

— Яким ви бачите подальший розвиток України?

— Велика Британія дуже позитивно налаштована на продовження розвитку дружніх стосунків між обома нашими країнами. Звісно, нас непокоять деякі з тих змін, які відбуваються нині. Чого нам точно не хочеться бачити, так це відходу України від таких її здобутків, як курс на захід, на відкриття ринків, на розвиток ринкової економіки. Ми бачимо, що відбувається в Росії, і це дуже нагадує повернення в минуле. І ми дуже б не хотіли побачити, що й Україна теж рухається в тому ж напрямку.