Італія в пошуках свого майбутнього

Після останніх парламентських виборів в Італії розпочалася затяжнаполітичнакриза. З одного боку, для цієї країни не така вже й новина. Після Другої світової війни небагато урядівмогли похвалитися тривалим терміном перебування при владі. З іншого боку, уповітрі відчувається щось нове, те, що відрізняє сьогоднішню Італію від тієї, якою вона була ще зовсім недавно.

Уперше черговим президентом обрано Джорджо Наполітано. Це щось нове в італійській політичній традиції, адже раніше вважалося, що президентів обирають на цей пост один раз, хоча формальної заборони не існує.

Здається, особливого бажання у старезного політика ставати президентом не було. До того ж посадабільше представницька, ніж реально впливаючана рішення. Але президент, згідно з конституцією, є тою особою, якаобирає кандидатуру прем'єр-міністра. І в цьому сенсі формально президент не зобов'язаний доручати цю місію головіпарламентської більшості.

Тривала політична криза і, як наслідок, відсутність повноцінного уряду можуть призвести до дуже важкихекономічнихі фінансовихнаслідків. Попередній технічний кабінет Маріо Монті буквально драконівськими заходами економії запобіг дефолту,і його заходи з оздоровлення фінансової системи країни почали приносити плоди. Але до повного відновлення поки ще далеко.

За таких умов Джорджо Наполітано виявивполітичну відповідальність і взявна себе роль координатора політичного процесу, найголовнішим елементом якого є висунення кандидатури на пост прем'єр-міністра.

Президент Джорджо Наполітано прийняв досить несподіване рішення,доручившиформування уряду країни не колишньому двічі прем'єруДжуліано Амато(хоча напередодні практично всі італійські газети писали, що кандидатура Амато є справоювирішеною), а 46-річному заступнику голови лівоцентристської Демократичної партії Енріко Летті. За останні півтора рокице другий поспіль випадок, коли кандидат у прем'єр-міністри Італіїпризначається рішенням президента, а не за підсумками виборів.

Свій вибір президент обґрунтував просто. Він заявив, що не хоче бачити в уряді «ветеранів старих боїв» і чекає від молодого прем'єра і його міністрів «інновацій», на які Амато вже не здатний простоз огляду на свій вік. Наполітано не заперечує, що Летта молодий за мірками італійської політики, але вважає, що він має достатній досвід для керівництва країною. Італійська преса відзначає, що Летта заслужив репутацію сильного міжнародного парламентера. Це свідчить на його користь, аджев Італії попереду непрості переговори з економічних проблем з ЄС.

Окрім вирішення економічних і фінансових проблем від нового прем'єра очікують також реформи виборчого законодавства, яке було ухваленопісля Другої світової війни і сьогодні вже не відповідає вимогам часу. Саме через положенняіснуючого законодавства країна потрапила у парламентськийглухий кут і зазнала перманентноїурядовоїкризи.

Енріко Летта встиг побувати міністром з європейської політики (1998–1999) укабінеті Массімо Д'Алема, міністром промисловості (1999–2001). У 2006–2008 рр. очолював секретаріат Ради міністрів Італії при уряді Проді, після падіння якого цей пост «успадкував» його дядько Джанні Летта, найближчийсоратник Сільвіо Берлусконі. Останній, за деякими даними, може знову обійняти цю посаду в новому уряді, цього разу– під керівництвом свого племінника.

Торкаючись свого мандата,Енріко Летта заявив:«Я докладу всіх зусиль, щоб різні італійські політики об'єдналися і допомогли країні вийти з кризи. При цьому я готовий піти на серйозні інституційні реформи, зокрема на ті, що передбачають скорочення членів парламенту».

Політолог Джеймс Уолстон на телеканалі Euronews, згадуючи про кандидатуруЛетте,зазначив:«Він має якості, необхідні сьогоднібудь-якому лідеру: його особистиістьне викликає суперечок,він здатний наводити мости. Сформувати уряд,тобто заповнити міністерські крісла,буде доволілегко. Але буде дуже, дуже важко виробити програму, з якою погодяться всі сторони».

Найбільші проблеми у Летте можуть виникнути саме на переговорах з другоюза силою партією Італії –«Народом свободи» колишнього прем'єра Сильвіо Берлусконі. ЛівоцентристамЛетте буде дуже непросто домовитися з можливими правоцентристськими партнерами. Представники партії Берлусконі вже заявили, що їхнє ставлення до нового прем'єра залежатимевід того, хтобуде у його кабінеті. Зі свого боку Летта відповів, що «уряд не народиться будь-якоюціною». Він дав зрозуміти правоцентристам, що не має наміру вести з ними виснажливий торг за міністерські портфелі, незважаючи на таке необхідне для його кабінету схвалення з боку парламенту.

Представники третьої за величиною політичної сили в Італії–«Руху п'яти зірок» коміка Беппе Грілло, яка сенсаційно набрала на своїх перших парламентських виборах у лютому 25% голосів, – вже заявили, що не визнають Летте в якості прем'єра. Втім, вони говорили, що не визнають на цій посаді нікого з «традиційних політиків».

Висловлення Джорджо Наполітано щодонебажання бачити в уряді старі обличчя віддзеркалює не лишеполітичну ситуацію в Італії, але й процес, який вже давно триває убагатьох європейських країнах. Традиційні політичні партії буквально виробляють до кінця свою політичну вагу. Уже багато років на вершині влади миготять одні й ті саміполітики, міняються міністерства, але посадив них обіймаютьлюди з однієї політичної колоди. Феєричний зліт «Руху п'яти зірок» Беппе Грілло відображає цю давно тенденцію. Свого часу у Німеччині на роль третьої сили претендували зелені. Їх висунення яквпливовоїполітичноїпартіїбуло не настільки стрімким, як в Італії, де, можливо,позначився південний темперамент, а можливо, йгостріша ситуація. У Німеччині з третьою силою не вийшло, зелені досить швидко перетворилися на одну з традиційних партій, але від цього джерело проблеми не зникло.

Щось подібне відбувається і в Іспанії. Причому розчарування традиційними і давно відомими партіями там набуваєще однієїформи – місництва,і навіть, як у Каталонії, сепаратизму.

Хоча Італія або Іспанія зовсім не схожі на Україну, проте аналогічнийполітичний процес ми спостерігаємо і у нас. Першим його проявом був результат голосування упершому турі останніх президентських виборів. У зв’язку з цим потрібно згадати також швидке висунення допарламентських лав УДАРу і «Свободи». Не настількифеєрично стрімке,як то було віталійського «Руху п'яти зірок», але від тогоне менш вагоме. І цей тренд посилюється. До речі, проблеми у партії-фракції Яценюка частково перебуваютьі в цій площині. Занадто багато старих і добре відомих осіб уже давно не викликають довіри. Дуже для опозиції у зв'язку з виборами, що наближаються,небезпечна тенденція. Але чи розуміють це її лідери?