Карабаський цугцванг Москви

Військові успіхи Азербайджану змушені визнавати, хоч і крізь зуби, як в Єревані, так і в Москві. Прем’єр-міністр Нікол Пашинян звернувся до звільнених у запас із вірменської армії із закликом знову приходити на службу із супутніми словами про тяжку годину і загалом батьківщина в небезпеці. При цьому в Баку неодноразово наголошували, що на власне територію Вірменії в її визнаних кордонах не претендують і переходити окреслену лінію наміру не мають.

Як і сподівалися, навколо воєнних дій швидкими темпами зростає дипломатична активність. Зовні вона складається із закликів до сторін конфлікту припинити вогонь і знову розпочати діалог чи перемовини.

У Баку й Анкарі такі заклики розглядають як однозначну підтримку Вірменії, оскільки походять вони від Франції та Росії. Обидві країни давно займали провірменську позицію, до того ж Москва пов’язана з Єреваном кількома договорами, зокрема й про військову підтримку.

Тож не дивно, що Азербайджан не хоче жодних перемовин, окрім чіткого графіка виведення вірменських підрозділів із Нагірного Карабаху. І ось тут практично всі сторони підстерігають пастки як внутрішнього, так і зовнішнього спрямування.

Розпочнімо з того, що конфлікт чи війна зайшли так далеко, що зупинитися дуже складно, принаймні до якогось певного військового завершення.

Як в Азербайджані, так і у Вірменії дуже великою є, назвімо її так, патріотична хвиля. Вона встановлює своїм лідерам певні рамки, вийти за які вони не можуть без значних іміджевих втрат.

Президент Азербайджану Ільхам Алієв одразу ж підняв планку сподівань суспільства досить високо, заявивши про повний перехід всього Нагірного Карабаху до складу країни і відновлення її територіальної цілісності. Він навіть якби захотів, не може відступитися від цієї позиції. В Азербайджані хочуть повернути свої території, втрачені в попередній війні, і це стало, так би мовити, національною ідеєю.

Нікол Пашинян заявив, ніхто його за язика не тягнув, що Карабах — це Вірменія. Цим самим він заявив про захоплення чужої території. Відступити й погодитися на якийсь територіальний компроміс він не може, оскільки звинувачення у зраді можуть позбавити його влади за лічені години.

Заклики Єревана до міжнародної спільноти, а конкретно до Франції, Росії, Німеччини та США більш нагадують волання по негайну допомогу, оскільки воєнна ситуація стає дедалі напруженішою, втрати в техніці дуже великі і навіч військовий відступ.

Ще одна важлива обставина. Вірменія задіяла практично більшу частину своєї армії. З огляду на заклик до звільнених строковиків повернутися до частин, є проблеми із комплектацією бойових частин.

Азербайджанська армія веде бойові дії двома корпусами з п’яти і поки що не перекидає решту на фронт. Тож не дивно, що до війська в Баку та інших містах не призивають всіх охочих, а лише потрібних фахівців.

Цікаво, що знаходиться дедалі більше охочих взяти участь у майбутньому мирному врегулюванні чи в розробці мирних планів. Про Росію і Франції ми вже казали, тепер активність почав виявляти Іран.

Певною мірою для Москви й Тегерана війна в Карабасі видається дарунком долі. Іран перебуває під жорсткими санкціями і є цілком певна перспектива їх подальшого посилення. Якщо Трамп залишиться в Білому домі, то достеменно, якщо переможе Байден, то з’явився певна можливість люфту, але дуже обмежена.

У Москві вже розуміють, що після того, як Організація із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ) виявила «Новачок» в аналізах Навального, чергових європейських, а за ними й американських санкцій не уникнути. До того ж перемога Байдена їх ще більше посилить і навесні наступного року вони стануть просто нестерпними.

Тегеран вже став політичним ізгоєм, Москва стрімко наближається до такого статусу, і для них участь у якійсь формі у врегулюванні щодо Карабаху є спробою хоча б послабити дипломатичну ізоляцію.

Ось чому Іран після певних роздумів все ж розпочав діяльність щодо участі у врегулюванні конфлікту. Наголосимо при цьому на вельми важливій обставині, якою має намір повною мірою скористатися іранська дипломатія.

Наразі Вірменія перебуває фактично у блокаді і єдиний для неї вихід в інший світ проходить через відносно невелчику ділянку її кордону з Іраном.

Росія спрямувала колону постачання до Вірменії через іранську територію. Слід зауважити, що шлях неблизький і прийшли ці вантажівки до місця призначення в дуже пошарпаному вигляді. Чи то техніка підводила, чи ще якісь були причини, але логістика виявилася дорогою і вельми складною.

Проте в Тегерані хочуть влитися в лави країн, які вже займають важливі позиції навколо конфлікту.

Як заявив МЗС Ірану, Азербайджан має цілковите право відновлювати свою територіальну цілісність. Водночас офіційний представник МЗС Ісламської Республіки Саїд Хатібзаде наголосив, що Іран має намір відігравати активнішу роль у припиненні конфлікту в Карабасі, але водночас розраховує, що обидва учасники — і Вірменія, і Азербайджан — не втягуватимуть цю країну в бойові дії .

Як повідомляє іранське агентство FARS, Саїд Хатібзаде повідомив про план мирного врегулювання, що його має Тегеран. За його словами, цей план обговорюватиметься під час консультацій з Вірменією та Азербайджаном, а також «урядами регіону та нашими сусідами».

Влада Ірану має враховувати, що в країні мешкає понад 20 млн етнічних азербайджанців. З початком конфлікту в Тебрізі, центрі іранської провінції Східний Азербайджан, відбулися вуличні акції протесту проти дій Вірменії. Аналогічні маніфестації мали місце в низці інших міст. У Тегерані проти протестувальників— азербайджанців, які скандували «Карабах — наш», поліція застосувала сльозогінний газ. Великий резонанс спричинив лист низки представників духовенства чотирьох провінцій, де мешкають етнічні азербайджанці. У ньому йдеться, що намір уряду Азербайджану повернути під свій контроль Карабах є законним і повністю відповідає шаріатові.

Заявка Ірану на участь у дипломатії навколо конфлікту вельми насторожила Росію. Цей регіональний гравець може значно перемішати карти учасників і виявитися досить гострим кутом сформованого багатокутника.

У Москві починають розуміти, що однозначна провірменська позиція стає дедалі програшнішою. При цьому російська дипломатія не має виграшних ходів.

Змусити Єреван пристати на умови Баку, звісно, можна, але наслідки для Москви будуть вкрай сумними. Вірмени цього ніколи не забудуть і не пробачать. Можливо, Пашинян у такому разі владу й втратить, але інший варіант буде для Кремля не кращим.

Піти на змову з Анкарою теж не вдасться, там без Баку нічого не вирішуватимуть, хоча тією чи тією мірою впливати можуть. Ось і виходить, незважаючи на биття себе в груди і пояснення на федеральних телеканалах, що без Росії на Південному Кавказі нічого не вирішується, насправді це є не більш ніж пропагандистською завісою.

Насправді Кремль потрапив у ситуацію zugzwang, коли гарних рішень просто не існує. Схоже, що в Москві почали це розуміти і роблять паси в бік Азербайджану, що вже спричинило панічні публікації про зраду в низці вірменських газет.

На Південному Кавказі виникає нова політична реальність. Бойові дії так чи так припиняться, але політична конфігурація регіону змінилася на тривалу перспективу і буде принципово інакшою.