Хороша політика для великих країн

Ми зараз перебуваємо в тривалому періоді міжнародних перетворень, які почалися більше двох десятиліть тому по закінченні холодної війни. Ера стратегічного суперництва між Сполученими Штатами і Радянським Союзом змінилася на ситуацію, коли США почали мати більший вплив, ніж будь-яка інша країна, і користуватися безпрецедентним впливом.

Цей американський однополярний період змінився на світ, який краще було б назвати як неполярний, в якому влада розподілена між близько 200 країнами і десятками тисяч недержавних утворень, що діють, від Аль-Каїди до Аль-Джазіри і від банку «Голдман Сакс» до Організації Об’єднаних Націй.

Але що відрізняє історичні ери одну від одної, так це не стільки розподіл влади, скільки ступінь порядку між державами і всередині них. Порядок ніколи не виникає просто так; це результат усвідомлених зусиль наймогутніших світових суб’єктів.

Тоді як США залишається єдиною найбільш могутньою країною, вони не можуть самостійно підтримувати і тим більше поширювати мир і процвітання між народами. Вони дуже переобтяжені, залежні від щоденного імпорту доларів і нафти, і їх збройні сили задіяні в жорстоких конфліктах в Афганістані та Іраку. США не вистачає коштів і політичного порозуміння, для того, щоб взяти на себе більше зобов’язань відносно глобальної відповідальності. У них також не вистачає сил, аби змусити інших йти за собою.

Більше того, сучасні проблеми — наприклад, протистояння поширенню речовин і зброї масового ураження, підтримка відкритої світової економіки, уповільнення зміни клімату і боротьба з тероризмом — не можуть бути зменшені, а тим більше вирішені, самостійно жодною країною. Лише колективними зусиллями можна впоратися із загальними проблемами. Чим глобальніша відповідь, тим більша вірогідність, що вона матиме успіх.

Одним словом, США потрібні партнери, якщо ХХІ століття збирається стати ерою, в якій більшість людей у всьому світі насолоджуватимуться відносним миром і задовільними стандартами життя. Але партнерські стосунки, які існували під час холодної війни, — між США, Західною Європою і декількома азіатськими країнами, включаючи Японію, Південну Корею і Австралію, — вже не знаходяться на належному рівні. Ці країни не мають ресурсів і нерідко наполегливості, аби впоратися з більшістю світових проблем.

Таким чином, старим партнерам потрібні нові. Країни, що розвиваються, мають потенціал, аби задовольнити цю потребу. Питання в тому, що Китай, Індія, Бразилія та інші країни готові робити зі своєю зростаючою силою.

Країну робить великою не розмір території, чисельність населення, армії чи економіка, а те, як вона використовує свою могутність для формування світу за межами своїх кордонів. Країни, які є сильними, але все ще розвиваються, мають тенденцію розглядати зовнішню політику як деякий варіант невипробуваної домашньої політики і засіб для одержання доступу до ринків і ресурсів, життєво важливих для швидкого розвитку.

Точка зору цілком зрозуміла, але не далекоглядна. Країни, що розвиваються, не можуть ні відособлювати, ні ізолювати себе від того, що відбувається за межами їх кордонів. Усвідомлюють вони це чи ні, але вони складають частину світового порядку.

Візьмемо Китай, за багатьма показниками найзначимішу країну, що розвивається. Він хоче зберегти привілейований доступ до енергетичних ресурсів Ірану, але якщо через ядерні амбіції Ірану виникне конфлікт, Китай заплатить за ті ресурси набагато більше. Перспектива загрози стабільності на Середньому Сході і припинення постачань нафти повинні спонукати Китай підтримати розумні санкції проти Ірану. Але незрозуміло, чи усвідомлюють це китайські лідери і чи будуть вони діяти у власних довгострокових інтересах своєї країни.

Насправді, Китай не єдиний. Такі ж проблеми стосуються Індії та Бразилії. І не тільки країни, що розвиваються повинні переглянути свій підхід до питання облаштування світу. США також повинні це зробити. Тоді як було багато сказано і написано з приводу заклику Америки до Китаю стати зацікавленою стороною, Китай так просто не найметься стати опорою задуманого Америкою світу. Він хоче допомогти встановити правила і створити важелі для приведення їх у дію.

Саме США належить вирішувати, чи працювати з Китаєм і іншими країнами, аби це втілити. І це вимагає американської відвертості до вибору інших та їхнім бажанням грати значнішу роль. Розширення прав і можливостей «Великої двадцятки» є кроком у цьому напрямку, але потрібно ще більше змін, включаючи реструктуризацію ООН, Міжнародного валютного фонду і Всесвітнього Банку з тим, щоб вони також відображали новий розподіл влади. Натомість, країни, що розвиваються, при новій організації повинні активніше брати участь у вирішенні проблем зміни клімату, більше платити за підтримку миру і за побудову держави, забезпечувати вільну торгівлю і вводити санкції проти тих, хто підтримує терор або розробляє зброю масового ураження.

Основні держави нинішньої ери як розвинені, так і ті, що розвиваються, мають можливість досягти згоди з визначальних питань сьогоднішнього дня. Їхнє бажання зробити це визначить, коли і як закінчиться цей глобальний перехідний період і що за ним настане.

ДО РЕЧI

Незважаючи на згоду Ірану обміняти свій низькозбагачений уран на паливо для дослідницького реактора, йому не вдасться уникнути нових санкцій. На розгляд повного складу Ради Безпеки ООН було внесено проект нової резолюції щодо Ірану. Як заявила держсекретар США Гіларі Клінтон, проект здобув підтримку всієї «шестірки»: Росії, Америки, Китаю, Великої Британії, Франції та Німеччини. Тепер з ним ознайомляться непостійні члени Радбезу. Проект резолюції розраховано на посилювання вже чинних санкцій проти Ірану. США закликають членів ООН «бути пильними» щодо грошових переказів за допомогою іранських банків. Така обережність, на їхню думку, зможе запобігти наданню підтримки ядерній програмі Ірану. Також у тексті документу міститься заклик присікати відкриття філій іранських банків, якщо є підозра, що вони мають відношення до ядерної програми.

Річард Н. ХААС — колишній директор відділу політичного планування в Держдепартаменті США і президент Ради з міжнародних відносин. Автор книги «Війна за необхідністю, війна за вибором: спогади про дві іракські війни».