Хто «втратив» Туреччину?
«Ні» Туреччини минулого місяця (яка проголосувала таким чином разом з Бразилією) щодо нових санкцій проти Ірану, схвалених Радою Безпеки ООН, повною мірою відображає разюче віддалення країни від Заходу. Невже ми, як каже багато коментаторів, є свідками наслідків так званої «нео-османської» зовнішньої політики уряду Партії справедливості й розвитку (АКР), що, ймовірно, спрямована на зміну табору та повернення до східних ісламських коренів?
Я вважаю, що ці страхи перебільшені, навіть недоречні. І якщо події розвиватимуться саме в цьому напрямку, то це, більшою мірою, буде обумовлено накликаною бідою з боку Заходу, ніж політикою Туреччини.
Насправді, зовнішня політика Туреччини, спрямована на вирішення наявних конфліктів із сусідніми державами, а також усередині них, а також на активну участь у цьому Туреччини, аж ніяк не вступає в конфлікт з інтересами Заходу. Зовсім навпаки. Проте Захід (і Європа, зокрема) нарешті має поставитися до Туреччини, як до серйозного партнера — й припинити розглядати її, як залежного клієнта Заходу.
Туреччина є й має бути членом G-20, оскільки її молоде й швидко зростаюче населення в ХХІ столітті зробить її державою з дуже сильною економікою. Навіть сьогодні образ Туреччини як «хворої людини Європи» більше не відповідає дійсності.
Коли після рішення ООН міністр оборони США Роберт Гейтс піддав різкій критиці європейців за їхній вклад у це відчуження унаслідок їхньої поведінки щодо Туреччини, його недипломатична відвертість викликала неабиякий переполох у Парижі й Берліні. Проте Гейтс влучив у саме яблучко.
Відтоді, після того як у Франції на зміну Жаку Шираку прийшов Ніколя Саркозі, а в Німеччині Герхарда Шредера змінила Ангела Меркель, у ЄС Туреччину постійно обманювали й відсовували на другий план. У випадку з Кіпром ЄС не був на висоті, порушуючи колишні зобов'язання перед Туреччиною та в однобічному порядку змінюючи спільно узгоджені правила. Тоді як європейці формально виконали своє рішення розпочати переговори про членство Туреччини, вони мало чого зробили для просування цього процесу.
Лише тепер, коли катастрофа в турецько-європейських відносинах стає очевидною, ЄС раптом виявляє готовність розпочати нову главу в переговорах (що, втім, чітко доводить, що тупикова ситуація мала політичну підоснову).
Не слід забувати: Туреччина перебуває у високочутливому геополітичному становищі, особливо з погляду інтересів безпеки Європи. Східна частина Середземномор'я, Егейське море, захід Балкан, каспійський регіон і Південний Кавказ, Центральна Азія й Близький Схід — райони, в яких Захід нічого не доб'ється або зможе досягти дуже мало без підтримки Туреччини. І це істинно не лише щодо політики безпеки, але й щодо енергетичної політики, якщо йдеться про пошук альтернативи зростаючій залежності Європи від постачань енергоносіїв з Росії.
Захід, і зокрема Європа, не може собі дозволити зіпсувати відносини з Туреччиною, враховуючи свої інтереси, але, об'єктивно, саме відчуження такого роду є наслідком європейської політики щодо Туреччини впродовж останніх декількох років.
Безпека Європи в ХХІ столітті визначатиметься значною мірою в її околицях на південному сході — саме там, де Туреччина має вирішальне значення для інтересів Європи у сфері безпеки, як наразі, так і дедалі більше в майбутньому. Але замість якомога ближче прив'язувати Туреччину до Європи й Заходу, європейська політика веде Туреччину в обійми Росії та Ірану.
Така політика іронічна, безглузда й одночасно короткозора. Століттями Росія, Іран і Туреччина були регіональними суперниками й ніколи не були союзниками. Проте здається, що політична сліпота Європи не бере цього факту до уваги.
Звісно, Туреччина теж багато в чому залежить від інтеграції із Заходом. Якщо вона її втратить, то це різко ослабить її позиції щодо її потенційних регіональних партнерів (і конкурентів), незважаючи на її ідеальне геополітичне становище. «Ні» Туреччини на нові санкції проти Ірану, ймовірно, виявиться істотною помилкою, якщо прем'єр-міністр Реджеп Тайїп Ердоган не зможе добитися реальних змін у ядерній політиці Ірану. Проте це малоймовірно.
Більше того, протистояння між Ізраїлем і Туреччиною укріплює радикальні сили на Близькому Сході, саме цього добивається європейська дипломатія (як у Брюсселі, так і в столицях європейських держав)? Захід, а також Ізраїль і Туреччина, безумовно, не можуть собі дозволити постійного розриву між двома країнами, якщо, звісно, бажана мета не спрямована на продовження руху шляхом міцної дестабілізації. Європа вже не може більше чекати в пасивності.
Ситуація посилюється тим, що тоді як млявість Європи, перш за все, видно в Туреччині й на Близькому Сході, цей плачевний стан справ поширюється й на інші регіони. Йдеться також про Південний Кавказ і Центральну Азію, де Європа, з відома менших країн-постачальників, повинна твердо відстоювати свої енергетичні інтереси, а також налагоджувати відносини з Росією, а також Україною, в якій Європа також неабияк зацікавлена. У результаті глобальної економічної кризи в цьому регіоні було запущено багато нових розробок, а новий гравець, Китай (планувальник на довгу перспективу), вийшов на геополітичну арену.
Європа ризикує не встигнути, навіть у своєму власному регіоні, оскільки з боку ЄС у цих країнах не вистачає активної європейської зовнішньої політики й твердої прихильності. Михайло Горбачов, великий російський державний діяч в останні десятиліття ХХ століття, писав: «Життя карає тих, хто прийшов надто пізно».
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 по 2005 рр. Протягом майже 20 років був лідером Партії зелених Німеччини.
