Коло друзів
Православне Різдво, яке подружжя Путіних провело у кампанії подружжя Шрьодерів, продемонструвало, що не тільки британський прем’єр Тоні Блер буде встановлювати особисті взаємини із новим російським лідером. У Бориса Єльцина були свої друзі — друг Гельмут або друг Білл. До Блера і Шрьодера перший російській президент ставився із поблажливістю патріарха, що не могло не викликати у нових європейських лідерів певного роздратування: патріархів не кредитують… З Володимиром Путіним все інакше. Він сам — нова людина у політиці. За його радянськістю приховується такий комплекс неповноцінності новачка, що можна бути впевненим: йому подобається обідати із прем’єр-міністром Її Величності і святкувати Різдво разом із федеральним канцлером Німеччини. Газети писали, що Путін навіть почав вивчати англійську, щоб спілкуватись із Блером без перекладачів. Із Шрьодером навіть таких маленьких проблем немає: на попередній роботі Володимира Володимировича навчили мові Шиллера і Коля…
Це нове коло друзів може не змінити ідеологічних орієнтирів Путіна у його внутрішній політиці. Але воно може не дозволити створитися ще одному дружньому колу — колу лідерів СНД. Єльцин був на «ти» із західними лідерами, проте з більшістю пострадянських керівників його об’єднував певний життєвий і політичний досвід. Неважко помітити, що для Путіна всі ці президенти — з минулої, єльцинської, епохи. У нього не складається особистих взаємин навіть із постійними гостями його резиденцій — ані з Лукашенком, ані з Кучмою… І це не дивно: дружба з ними навряд чи відповідає рівню амбіцій російського президента як одного з членів клубу світових лідерів. А з політичної точки зору вона навіть заважає його концепціям керівника єдиної країни, здатної встановлювати свої правила гри на пострадянському просторі.
Що в цій ситуації робити? Колись Леонід Кучма у відповідь на моє запитання, чи не заважають його діалогу з росіянами постійні заміни Єльциним своїх прем’єрів, сказав — «я будую взаємини не з політиками, а з Росією». Я це запам’ятав. І не тільки тому, що до певного моменту ці слова були, скоріш, побажанням, ніж віддзеркаленням сутності діалогу. А насамперед тому, що усвідомлював: рано чи пізно нам дійсно доведеться будувати взаємини не з політиками, а з Росією. І це будуть зовсім інші взаємини…
