Кожний народ відповідає за свою владу,

Хоч би хто як ставився до війни в Югославії, всі зітхнули з полегшенням, коли вона закінчилася. Винятки становили хіба що Воїслав Шешель та його прихильники. Підводити її підсумки зарано, але один аспект розглянути вже можна. Полягає він у такому: з ким воював Альянс?

Самі керівники НАТО наполегливо твердили, що вони воюють не із сербським народом, а з Мілошевичем. Навіть зовсім молоденькі натовці Олександр Кваснєвський і Броніслав Геремек, як пише Андрій Рибалт із Польського радіо («День», 19. 05. 99), «неодноразово вказували, що авіаудари спрямовані не проти сербського народу, а проти лідера Югославії». Проте і друга сторона — серби — також вважає, що будь-які претензії в НАТО можуть бути хіба що до Мілошевича, але ніяк не до них. Ось уривок із листа сербської жінки, опублікованого в московській «Независимой газете» (далі — «НГ»), 15. 05. 99: «Я б хотіла пояснити тому, хто робить комп'ютерні плани бомбардування, що це країна не одного Мілошевича. Чорний кружечок, що ставиться на військовій карті, показуючи область, яка має бути зруйнована, покриває багатьох невинних людей, включаючи дітей».

Нас намагаються переконати в тому, що у всьому винен один Мілошевич, а НАТО карало невинних сербів. Подивімося, чи це так.

Широковідомий факт: в одному тільки боснійському містечку Сребренніца було вирізано сім тисяч мусульман. Хто це зробив — Мілошевич? Уже в перші дні після введення миротворчих сил у Косово, виявлено свіжі поховання понад десяти тисяч чоловік, знайдено місця масових тортур албанців, у тому числі дітей. У цьому винен також один Мілошевич?

Послухаймо російських та українських захисників «безвинних» сербів. Олександр Лукін, доктор політології, науковий співробітник Центру міжнародних досліджень МДІМВ МЗС РФ: («НГ», 27. 05. 99): «Справа зовсім не в Мілошевичі. Якщо його вб'ють, на зміну прийде інший... Що стосується втечі населення з Косово, то вона, ймовірно, справді частково викликана діями сербів: якщо і не армії, то напіввійськових добровольчих формувань».

Якщо в етнічних чистках беруть участь навіть не військові, а добровольці, якщо ви самі визнаєте, що справа не в Мілошевичі, — якщо він зникне, на його місце серби оберуть не кращого, — що ж ви голосите за «невинними» сербами? Так, споконвічно поганих народів не буває, але те, про що ви самі розповідаєте, свідчить про те, що бувають народи, небезпечно хворі. Небезпечно для навколишніх і для самих себе.

До сказаного залишається додати, що, як каже Віталій Портников («День», 7. 04. 99), «розповіді біженців про етнічні чистки в Косово з'явилися на західних телеканалах задовго до початку натовського бомбардування». Нагадаю ще свідчення Олекси Підлуцького («День», 13. 05. 99) безпосередньо з таборів косовських біженців. Одного албанця, цілком благонаміреного, зовсім не терориста і не члена АОК, серби вивели у двір власного будинка і розстріляли на очах у дружини. Іншому пощастило: його із сім'єю сусіди-серби «всього лише» вигнали з дому, а будинок підпалили. Тієї ночі в селі було розстріляно 35 албанців.

Російські та українські ЗМІ про чистки і геноцид в Косово почали розповідати вже після початку бомбардування, створюючи в телеглядачів і читачів враження, що саме дії НАТО і спровокували геноцид у Косово. Не думаю навіть, що в цьому був лихий намір: просто, хто такі ці косовари, інша справа серби — наші, православні, слов'яни.

У Косово було скоєно військові злочини, злочини проти людяності, цілком порівнянні з тими, що здійснювали німці під час Другої світової війни, проводилися етнічні чистки (зі своїх помешкань вигнано не менше як три чверті албанського населення).

Почалося це задовго до натовського бомбардування Югославії.

Участь у цих акціях брали десятки тисяч сербів — військових, поліцейських, добровольців, просто сусідів албанців, яких виганяли і вбивали.

Моральну відповідальність за скоєні злочини несе практично все сербське населення, бо це воно незмінно обирало на вищі пости в державі діячів, на кшталт Мілошевича або Шешеля, підтримувало їхню політику, виступало проти будь-яких заходів, які могли б розрядити напруження в Косово.

Більше ніж річні зусилля контактної групи, куди входила і Росія, з урегулювання конфлікту, три резолюції Ради Безпеки ООН, багатомісячні переговори в Парижі та Рамбуйє з участю делегацій обох сторін нічого не дали: албанці запропонований проект мирної угоди хоч і не відразу, але підписали, серби відмовилися (тепер, після бомбардування, вони погодилися практично на ті ж умови).

І ось при всьому при тому, коли Альянс, втративши терпіння, 24 березня почав каральну, або таку, що змушує до миру, акцію стосовно Югославії, російська політична еліта всіх мастей і більшість російських ЗМІ зчинили нестямний галас: кривдять невинних сербів. До цього галасу приєдналися, як звичайно, з мавпячими вивертами і кривлянням, «багатовекторні» українські політики і не менш «багатовекторні» ЗМІ.

Заходом, як кажуть європейські інтелектуали («День», 14. 04. 99), рухав і сором за те, що Європа свого часу допустила Голокост щодо євреїв, а зовсім недавно — різанину на етнічному грунті в Хорватії і Боснії. Міністр оборони Італії так каже про боснійський урок («НГ», 21. 04. 99): «Ми втрутилися в ситуацію дуже пізно, коли труднощі були величезними через ненависть, що виникла (...). Через те, що ми не зуміли втрутитися вчасно, тепер ми будемо вимушені залишатися там іще довго».

Проте люди, котрі самі не звикли керуватися подібними мотиваціями в міжнародних (і не тільки) справах, та ще й із прихованим комплексом національної неповноцінності, ніяк не можуть повірити, що хтось може такими мотивами керуватися.

І якби хоч один із російських або українських огудників НАТО запропонував альтернативу діям Альянсу. Спробуймо перебрати — чисто механічно — всі можливі варіанти дій світової спільноти в ситуації, що склалася навколо Косово.

Варіант перший: не робити нічого. Абсолютно неминучий результат: посилення різанини, потоки біженців захльостують сусідні країни, але без надії на хоч якоюсь мірою швидке повернення додому. Обстановка в сусідніх країнах дестабілізується, виникають нові вогнища конфліктів. У результаті без втручання НАТО справа все одно не обійшлася б, але дров було наламано незмірно більше.

Варіант другий: «кота Васька» за Криловим — знову і знову намагатися садити сторони за стіл переговорів, що в умовах геноциду, який триває, ставало б дедалі проблематичнішим. Підсумок: неминуче і швидке сповзання до першого варіанта.

Варіант третій: посилити економічні санкції стосовно Югославії. Однак, щоб напоумити Мілошевича і сербів, знадобилося майже три місяці безперервного бомбардування. Скільки для досягнення того ж результату мають тривати санкції? І що стало б за цей час із албанцями? Підсумок той же.

Варіант четвертий: організувати силами ЦРУ та інших «рицарів плаща і кинджала» фізичне усунення Мілошевича. Як свідчать самі друзі сербів, в атмосфері, що існує в країні, це привело б до влади ще більшою мірою екстремістського лідера. До того ж подібні операції ще в 70-ті були законодавчо заборонені Конгресом США.

Варіант п'ятий той, що відбувся.

Варіант шостий, — я його не знаю, якщо будь-хто знає, буду вдячний за повідомлення. Звинувачувачі США, НАТО і Заходу загалом люблять викривати їх у «подвійних стандартах». Що ж, пригадаймо, а як чинили ми, коли зазнавали нападу. Найкращий приклад — це, коли поганий фюрер погнав «невинних» німців воювати з Радянським Союзом. Що робили ми — можливо, намагалися розділити німецьких солдатів на ідейних гітлерівців і підневільно мобілізованих в армію? Та ні, били всіх підряд. Або, можливо, ми дуже засмучувалися, коли союзна авіація (а потім і наша) зрівнювала із землею німецькі міста і при цьому гинули тисячі і тисячі мирних німців — чоловіків, жінок і дітей?

Академік Іван Дзюба обурюється («День», 19. 05. 99): «Як можна заради порятунку одного народу знищувати інший?» У народу, який зазнав нападу, просто немає іншого виходу: тільки знищувати нападників і тих, хто кує для них зброю.

Можуть сказати, що Югославія на країни НАТО не нападала. Я хочу нагадати тим, хто забув: 1939 року гітлерівська Німеччина також на Англію і Францію, а тим паче на США, не нападала. Це вони оголосили війну Німеччині. Узагалі, сценарій тих подій до дрібниць нагадує нинішній, балканський, та й багато учасників ті ж. Починалося також із геноциду стосовно євреїв, потім були аншлюс Австрії, розчленування і подальше захоплення Чехословаччини. І, як і тепер на Балканах, Європа все це терпіла (під добре відомим радянським людям гаслом: тільки б не було війни). І, також як тепер, настав момент — напад Гітлера на Польщу, — коли західні країни зрозуміли: далі відступати не можна. До речі, оголошуючи Німеччині війну, вони тоді також не попросили на це мандату Ліги Націй.

Отож, дотримуючись логіки нинішніх захисників сербів, належало Англію, Францію, США оголосити агресорами. А що, й оголосили. Вустами В'ячеслава Молотова, Голови Раднаркому СРСР, було заявлено: «Не тільки безглуздо, але і злочинно вести таку війну, як війна «за знищення гітлеризму», прикриваючись фальшивим прапором боротьби за «демократію». Вам це нічого не нагадує?

Минуло 60 років. Духовні спадкоємці Молотова нічого з його арсеналу не забули і нічого не навчилися.

Підведемо підсумки. Народи, як відомо, мають таких правителів, на яких заслуговують: вони їх обирають, вони їх терплять. І, відповідно, відповідають за їхні дії, а за нерозсудливі і злочинні, що призводять до військових конфліктів, — тим більше. Бо протилежній стороні в таких випадках відділяти овець від козлів важко. А не діяти — подібне до смерті.

І тому можна ще поспівчувати не дуже поінформованим іракцям, яких кидає з конфлікту в конфлікт безжалісний і абсолютно безконтрольний диктатор. Однак серби — народ європейський, що цілком свідомо привів до влади кліку Мілошевича — Шешеля, — точнісінько так само, як колись німці привели до влади гітлерівську кліку.

Інша справа, що тепер, коли розправи над косоварами зупинено, не можна допустити помсти з їхнього боку цивільному сербському населенню. А військових злочинців, безпосередньо винних в актах геноциду, треба судити.

НАТО не треба було лицемірити, що вони воюють не із сербами, а тільки з Мілошевичем. Значення проведеної в Югославії акції набагато зросте, коли буде чітко заявлено: правителі народу, чиїми руками і за підтримки якого скоюють злочин стосовно іншого народу, не може розраховувати на власну безпеку.

А народам Росії та України також доведеться відповісти за односторонньо просербську, в одному випадку, і безглузду «багатовекторну», в іншому, позицію своїх правителів і ЗМІ в косовському конфлікті. Це не обов'язково будуть бомби на наші голови. Що буде напевно, то це ще більше уповільнення темпів просування наших країн до Європи, та й просто до цивілізованого стану. У Польщі, наприклад, як відомо, існував консенсус щодо входження країни в європейські структури, і вона в них успішно входить. В Україні й без того були сильні антизахідні настрої. Тепер же, після каламутного потоку антинатовських, антиамериканських інвектив із боку багатьох наших політиків і ЗМІ у зв'язку з подіями на Балканах, ми маємо майже консенсус в антизахідних настроях. Щоб пересвідчитися в цьому, досить ознайомитися з результатами відповідних соціологічних опитувань, що публікуються в «Дні». Із такими настроями нам ще довго перебувати в Євразії.

І в Україні, і в Росії незабаром мають відбутися загальнонаціональні вибори. Кого оберемо — за дії (або бездіяльність) тих і будемо відповідати.

(Друкується зі скороченнями)