Кремлівські мрійники
Колишній прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху, відповідаючи на запитання, як його країна ставиться до постійної підтримки Москвою антитерористичних зусиль Єрусалиму, зазначив: з глибокою вдячністю. Але все ж ми віддаємо перевагу суду за справами, а не за словами.
Цю формулу російським політикам вельми важко засвоїти. Менш ніж через рік після атаки екстремістів на Сполучені Штати та висловленої Володимиром Путіним негайної підтримки ми бачимо російського президента в обіймах Кім Чен Іра, чуємо про плани приєднання Білорусі, дізнаємося про підготовлену до підписання програму довгострокової співпраці з Іраком, спостерігаємо пожвавлені контакти з Іраном, стежимо за наслідками «анонімного» бомбардування Грузії, якого російські чиновники зрікаються в гірших традиціях радянського часу. У нещодавньому минулому таку зовнішню політику — якщо це взагалі політика, а не набір випадкових і насилу обдуманих рухів, — назвали б безвідповідальною. Сьогодні вона виглядає зухвалою. Кім Чен Ір — не смішний чоловічок із бронепоїзда. Це жорсткий диктатор, дипломати якого провозять наркотики в багажі та солдатів якого влаштовують вилазки до Південної Кореї, — не кажучи вже про ідеологічну готовність Пхеньяна допомагати екстремістським угрупованням і знищувати власних противників за допомогою перевірених методів. Білорусь — суверенна держава, хто б нею не керував, й ідея про розбиття цієї країни на області з метою приєднання їх до Росії є відвертою неповагою до міжнародного права. Те ж стосується і Грузії: Кремлю може скільки завгодно не подобатися Шеварднадзе, йому може не імпонувати небажання грузинського президента влаштовувати за російським прикладом кровопролитну війну на власній території, але «карати» сусіда, використовуючи бомбардувальники, навряд чи прийнятно. Іран аж ніяк не відмовився від протистояння зі США, а Росія аж ніяк не поспішає відмовлятися від будівництва АЕС у Бушері, незважаючи на аргументи про небезпеку такої співпраці, які постійно висувають Вашингтон та Єрусалим. Крім того, підписання програми довгострокової і багатомільярдної співпраці з Багдадом на тлі розмов про можливу операцію США з метою повалення режиму Саддама Хусейна — очевидне прагнення легітимізувати цей режим, показати, що Росія готова до багаторічної взаємодії з ним…
Чи розуміє все це Володимир Путін? А якщо розуміє, то навіщо тоді так поспішно телефонував Джорджу Бушу, дізнавшись про терористичну атаку 11 вересня? Проте все це риторичні запитання. Адже тоді були слова, а потім пішли справи. І справи ці є ще й своєрідною відповіддю Заходу на його небажання змінювати для Росії правила гри. Москва, наприклад, розраховувала, що у відповідь на слова про підтримку для неї змінять умови прийому до СОТ, їй «залишать» для господарювання пострадянський простір з усіма Білорусями, Грузіями та Українами, їй нададуть право ветувати рішення НАТО, збережуть безвізовий режим на калінінградській ділянці кордону — та чи мало ще там було мрій та прагнень!Але нічого цього не сталося. Не сталося передусім тому, що на Заході були впевнені — і я добре пам’ятаю цю ейфорію в штаб- квартирі НАТО та західних посольствах у Москві — що після 11 вересня і жесту Путіна Захід має справу з розумним партнером, який нарешті все зрозумів і — найголовніше — зрозумів, що запропоновані правила поведінки і є єдино можливими, логічними, необхідними передусім для змін у Росії.
Але дипломати помилилися. Світ змінився, а люди в Кремлі залишилися такими ж: вони звикли говорити одне, а робити інше, вони залишаються вельми вимогливими, коли йдеться про їхні власні інтереси, та виявляються вельми безвідповідальними, коли йдеться про інтереси їхньої власної держави та світу навколо неї… Що поробиш — це вельми несучасні люди...
