Кремлівські музичні стільці

Знову настав той час — передвиборна пора в Росії, коли прем’єр-міністри міняються, як у грі «музичні стільці». Останній, хто сяде на стілець, можливо, стане наступним президентом Росії.

Коли наближався кінець його правління, Борис Єльцин перебрав принаймні півдюжини прем’єр-міністрів у пошуках того, хто забезпечив би безпеку не лише новій демократії та ринковій економіці Росії, а і його «сім’ї» та статкам, якими він розжився за час свого правління. Тоді останнім, хто сів на стілець, звісно, був Володимир Путін.

Тепер настала черга Путіна замовляти музику, звільнивши Михайла Фрадкова й розпустивши уряд, який служив йому протягом другого терміну, щоб підготуватися до парламентських виборів, запланованих на грудень, і президентського голосування в березні 2008 року. 1999 року Єльцин обрав Путіна, який був тоді маловідомим главою ФСБ (колишнього КДБ). Путін вирішив просунути такого ж таємничого Віктора Зубкова, главу Федеральної Служби Фінансового Контролю (також відомої як агентство «фінансової розвідки»).

Незважаючи на таку схожість, міркування, що стоять за цим вибором, видаються дещо іншими. Вибір Єльциним Путіна — який за іронією долі підтримав Борис Березовський, відомий російський олігарх і радник Єльцина, котрий тепер перебування в засланні в Лондоні як заклятий ворог Путіна, — грунтувався на його вірі в те, що тихий апаратник, навіть якщо він і колишній шпигун КДБ, у глибині душі був демократом. Зрештою, Путін був протеже Анатолія Собчака, ліберального мера Санкт-Петербурга за часів розвалу комунізму.

Будучи своєю людиною в колі служб безпеки, Путін, вважалося, був у доброму становищі, щоб захистити Єльцина та його союзників — олігархів. Дійсно, Березовський збирався продовжувати керувати країною з-за лаштунків, спочатку в міру того, як підводило здоров’я Єльцина останніми місяцями його президентського терміну, а потім керуючи наступником, якого він допоміг обрати.

Однак КДБ у Росії славиться тим, що міняє обстановку на свою користь у будь-якій боротьбі з Кремлівським апаратом. Тож ніхто, крім Єльцина і Березовського, не здивувався, коли Путін, їхня удавана маріонетка, почав смикати за мотузки. І він за них дійсно смикав, перетворивши Березовського на міжнародного злочинця, заславши колишнього магната ЗМІ Володимира Гусинського, кинувши до в’язниці нафтового магната Михайла Ходорковського й зрештою встановивши новий авторитарний режим під видимістю демократичних інститутів Єльцина.

Власна гра Путіна в «музичні стільці» серед прем’єр- міністрів не відображає бажання забезпечити собі тихе життя за лаштунками, тоді як хтось іще правитиме, оскільки він дуже добре знає, що з Кремля дорога веде тільки до вигнання всередині країни та могили. Сталін змінив вмираючого Леніна, Хрущов звинуватив Сталіна, Брежнєв заслав Хрущова на дачу, а Горбачов поховав Черненка.

Лише Єльцин зробив усе інакше. Він не любив свого попередника Михайла Горбачова, так само як багато його попередників не любили своїх попередників. Але все одно він поставився до Горбачова набагато пристойніше, бо Єльцин міцно вірив у демократію. Таким чином, він залишив Горбачову приватне життя, яке теж можна було прожити публічно. Путін, звісно, не звертався до Єльцина у відставці, але він і не мусив цього робити. Він просто ігнорував його, цілковито перевернувши його досягнення в побудові вільної Росії.

До призначення Зубкова ходили чутки, що наступний прем’єр-міністр стане наступником Путіна на посаді президента, а Сергія Іванова, який нині є заступником прем’єр- міністра, охрестили найбільш імовірним кандидатом. Але Іванов, якого вважають «сильним», забезпечив би неприємне суперництво Путіну, який зрештою залишається «сильним» президентом. Якби він зараз благословив Іванова, влада Путіна вже почала б вислизати.

Фрадков, коли йшов, найкраще за всіх роз’яснив ситуацію, коли пояснив, чому він пішов у відставку: з наближенням виборів Путіну потрібна свобода дій. Таким чином, призначення Зубкова дозволяє Путіну до кінця не розкривати своїх карт — і тим самим зберегти найбільшу владу в Росії.

Авжеж, Зубков продовжить стиль управління Фрадкова — «Так, як скажете, пане президенте». Більше того, його колишня посада голови Федеральної служби фінансового контролю дозволить йому використати достаток інформації, щоб стежити за всіма можливими ворогами й конкурентами, можливо, перетворюючи їх на нових березовських, гусинських і ходорковських у разі необхідності.

Єдине питання тепер полягає в тому, чи вдасться Зубкову або його наступникові зрештою перетворити Царя Володимира на таке саме ніщо, якими стали конкуренти Путіна.

Ніна ХРУЩОВА, автор книжки «Уявляючи Набокова: Росія між мистецтвом і політикою», яка незабаром буде опублікована. Вона викладає міжнародні відносини в Новій Школі в Нью-Йорку й наразі є запрошеним науковим співробітником у Інституті гуманітарних наук у Відні.