Кристалізація опозиції

Схоже, що російській опозиції нарешті вдалося спростувати думку про нездатність подолати роз’єднаність. Минулими вихідними опозиціонери продемонстрували, що їх рано списувати з рахунків. З одного боку, в суботу на з’їзді в підмосковних Хімках було створене нове об’єднання під назвою «Солідарність». До нової структури увійшли представники Об’єднаного громадянського фронту на чолі з Гаррі Каспаровим та деякі члени розпущеної партії Союз правих сил, в тому числі її колишній лідер Борис Нємцов. Крім того, в числі творців нового руху — представники «Яблука», серед яких активіст Ілля Яшин, і частина активістів Російського народно-демократичного союзу. Примітно, що гімном руху «Солідарність» стала пісня Віктора Цоя «Мы ждем перемен».

З іншого боку, в неділю опозиційна коаліція «Інша Росія» провела «марш незгідних», організований на знак протесту проти продовження терміну президентських повноважень і з вимогою зміни уряду, який не справляється з економічною кризою. Однак влада розігнала мітинги і в Москві, і в Санкт-Петербурзі.

У ГУВС Москви говорять про 90 затриманих, однак при цьому заявляють, що ніякого «маршу незгідних» не було. За версією міліції, усі затримані — хулігани, які «заважали перехожим і жителям сусідніх будинків». До речі, серед них — голова «Союзу радянських офіцерів» генерал у відставці Олексій Фомін та адмірал у відставці Володимир Березін. У Петербурзі затримано 61 особу.

Чи вдасться опозиційним силам об’єднатися і дійсно надати альтернативу розвитку країни для громадян Росії? Чи можуть синхронізувати дії створений опозиційний рух та інші опозиційні сили?

КОМЕНТАР

Лілія ШЕВЦОВА, провідний науковий працівник Московського центру Карнегі:

— Коли виник комітет захисту робітників у Польщі — ядро, яке потім створило «Солідарність», — ніхто також у нього не вірив. Необхідне було поглиблення економічної кризи і поява різкого невдоволення поляків своєю владою для того, щоб цей комітет захисту робітників перетворився на реальну інтелектуальну силу, яка створила масовий рух. Тому якщо дивитися на російську реальність, то поки що лише може виникнути жаль щодо того, що демократи і ліберали все ніяк не можуть об’єднатися і ніяк не можуть вирішити власний конфлікт, боротьбу власного егоцентризму. Але з іншого боку, зверніть увагу, що на цьому п’ятачку ліберального тесту постійно відбувається рух. Він не мертвий. Матерія не мертва. Виникають нові обличчя, з’являються представники більш молодого покоління. Приїжджають люди з провінцій. Постійно йде бурління. Постійно йде процес якоїсь кристалізації думки, який очевидно не міг привести до якихось позитивних результатів протягом заможних, багатих путінських років. Але зараз настає абсолютно новий період, новий розділ у російській історії. Росія вступає в кризу. А криза завжди розбурхує суспільство, особливо, коли влада не може знайти рецепта. Тому якщо почнеться певна хвиля невдоволення, то вона зможе забезпечувати кров’ю ці омертвілі політичні судини і сама ситуація може пожвавити ліберальний рух. Природно, є певна надія, що новий рух не обмежиться лише боротьбою особистостей, але зможе, принаймні, відчути ритм нації.

Що стосується визначення лідера руху. Судячи з усього, є вибір між Нємцовим і Каспаровим. У Нємцова, як виявилося на з’їзді, дещо більше прихильників. Зрештою, не так важливо, хто стане лідером, важливо те, що є вузьке, нехай нечисленне угруповання людей, які готові присвятити цій активності — ліберальному протестові — свою кар’єру та життя. Мені здається, що у Нємцова більше шансів. Він більш договороздатна фігура.

Що стосується об’єднання зусиль опозиційних рухів. Тут очевидна для російського ліберального руху проблема полягає ось у чому. Вони повинні вирішити, в якій мірі вони консолідуватимуть себе на ліберальній основі, відсікаючи інші політичні сили. І в якій мірі вони можуть співпрацювати з іншими силами в рамках, скажімо, «Другой России» або іншого загального формату. Тобто для лібералів у Росії існує певна проблема, яку вони поки не вирішили: консолідуватися самостійно чи працювати в рамках національного фронту. Так, як працювали демократи в Східній Європі перед тим, як там сталися демократичні революції. Поки цю проблему не вирішено. Але коли піде хвиля невдоволення... Не виключено, що наступного року це станеться, і ці два процеси йтимуть одночасно. Ліберали вироблятимуть власну платформу і стратегію, шукатимуть нових людей, підтримуватимуть нових осіб. Одночасно ліберали й демократи будуть змушені співпрацювати з іншими групами. Щоправда, не будемо надміру оптимістичними. Не виключено, що суспільству після стількох років сплячки і деградації будуть більше до вподоби і духу абсолютно інші ідеї. Скажімо, ідеї націоналізму і популізму.

У діях влади Москви і Санкт-Петербурга з розгону демонстрантів я бачу особливу нервозність влади, яка починає турбуватися і починає робити жорстокими заходи проти цих двохсот-трьохсот демонстрантів. І нервозність влади бачиться і в іншому: в постійному рихленні політичних лідерів Путіна і Медведева, та представників правоохоронних органів, яке полягає ось у чому. Не потрібно зловживати словом «криза», не потрібно створювати приводи для паніки. Нервозність також знайшла свій вияв у законопроекті, який було нещодавно представлено до Державної думи, з поправками до кримінального кодексу, згідно з яким розширяються саме поняття державної зради. І тепер у державній зраді можна буде звинуватити кого завгодно, будь-якого критика влади. Цей вияв нервозності говорить про те, що у влади немає переконання в тому, що вона може утримати контроль над ситуацією в умовах кризи, яка розростається.

Судячи з усього, ті речі, які ми бачимо: виступи Путіна і Медведєва, виступи кремлівських пропагандистів із постійними закликами не сіяти паніку — свідчать про те, що у влади немає розуміння, що робити з цією кризою і тому вона бореться зі словом «криза». Бореться з панікою, а не проявами кризи. Звідси висновок, що наша правляча команда взяла курс на загвинчування гайок. За посилення контролю за всіма проявами політичної та соціальної активності. Загалом така поведінка природна. Будь-яка влада в момент кризи побоюється непоправного. Але вся річ у тім, що російська система не має механізму вирішення конфліктів. І тому вона побоюється будь-яких конфліктів.