Китай і його вороги

«Хто наші вороги? Хто наші друзі?» — запитував Мао Дзедун 1926 р. У світлі договору про дружбу, недавно підписаного російським президентом Путіним і китайським президентом Цзян Цземінем, корисно було б освіжити це питання.

Боязнь ворогів і потреба в їх знищенні залишається непереборним бажанням спадкоємців Мао. Цим і пояснюється позбавлення ними волі членів крихітної демократичної партії, відданих Риму католиків, протестантів, буддистів та мусульман, які чинять опір контролю з боку патріотичної церкви партії, пригніченню Тибету і переслідуванню мільйонів прихильників релігійної течії Фалунь Гонь.

Пекінські лідери виправдовують це гоніння, пов’язуючи передбачуваних внутрішніх ворогів із «зовнішніми силами», які прагнуть скинути комуністичне правління за допомогою «війни без диму і вогню». При цьому заявляють, що коли вони не зможуть розчавити своїх ворогів, то неміцна стабільність Китаю похитнеться і країну буде повергнуто в хаос.

Цей страх заражає і експертів із питань сучасного Китаю. Вибух бомби в якому-небудь місті або селянський бунт є мотивом для того, щоб ці фахівці сколихнули Інтернет запитаннями, чи не загрожує ця бомба або цей бунт виживанню комуністичної партії.

Ніхто ліпше не пояснить страху, який відчуває режим за свою стабільність, і практики переслідування ворогів, як Біньян, знаменитий китайський слідчий репортер, політичний в’язень протягом 22 років, колишній член партії, який нині перебуває у вигнанні в США, де він викладає в Прінстонському університеті. «Насправді, — каже Лі, — що руйнує єдність і стабільність — то це власні політичні дії керівництва... вони зробили так, що китайський народ втрачає довіру до соціалістичної системи та впевненість у майбутньому нації... Деякі люди чинять самосуд... рушничні постріли, підкладання бомб, підпали і аварії поїздів на залізницях — це форма помсти за скривджених і пригноблених».

Багато які іноземці помічають, що Китай більше не є місцем постійних маоїстських переслідувань. Вони ведуть мову про те, як їхні знайомі і таксисти лають режим, також і корупцію серед вождів та їхніх нащадків. Величезні потоки публікацій, з-поміж них порнографії, наводяться як свідчення свободи друку. Проте досі не дозволено нічого такого, що могло б вважатися організованим опором режиму — особливо це стосується Сполучених Штатів, котрі лають як джерело «буржуазного лібералізму», якого уряд боїться над усе.

Коріння цього «полювання на ворогів» сягає в той час, коли 1921 р. за допомогою Комінтерну, що спрямовувався Москвою, було офіційно створено Комуністичну партію Китаю. Це призвело до моментального зараження партії запеклою ленінсько-сталінською переконаністю (якої так і не вдалося позбутися), що ворогів треба знищувати, і якщо не вбивати, то примушувати зникнути без сліду.

У Шанхаї відвідувачам будівлі, де, як кажуть, створювалася партія, показують фальсифіковані фотографії, на яких прибрано фундаторів, котрі стали згодом зрадниками. На фотографіях похоронів Мао спочатку було зображено його вдову в траурі, але протягом кількох тижнів із моменту її арешту як члена «банди чотирьох» ці фотографії було перевидано, і на них удову та інших членів «банди» вже було заретушовано таким чином, що від них не залишилося і сліду. У різні часи Мао і Ден Сяопін, які стали згодом національними вождями, розглядалися партійними товаришами як вороги партії. Ден пережив три таких чистки, дві з них запровадив сам Мао.

Іще в перші роки свого правління, коли він погодився очолити партію на початку 30-х, Мао виявив смак до крові своїх противників. Залишені в живих, особливо вдови тих, кого страчували як контрреволюціонерів, згадують про страх, який вони відчували, перебуваючи в його партизанській штаб-квартирі в Яньані. За словами історика партії Дай Кінга, протягом усіх тих років, аж до перемоги 1949 р., передбачуваних ворогів Мао звинувачували в троцькізмі, — зручне мотивування, успадковане від Сталіна, — і розстрілювали, обезголовлювали або закопували заживо сотнями.

Після тріумфу партії 1949- го полювання на ворогів наполегливо продовжувалося із проведенням успішних кампаній проти приватних власників, «правих», «смердючої інтелігенції», «поплічників капіталізму» і, нарешті, мільйонів «противників Мао», з якими боролися під час культурної революції 1966—1976 рр. Досліджуючи це десятиріччя в житті Китаю, навряд чи можна було б знайти школу, в якій би учні не катували і не вбивали своїх учителів.

1989 р. постав Тяньаньминь, або, скоріше, майже сто Тяньаньминів по всьому Китаю, де громадяни зажадали невеликих реформ. Десятки, якщо не сотні тисяч людей з усієї країни було арештовано. Уряд досі вважає напівзлочинцями батьків тих студентів, яких було застрелено на площі Тяньаньминь.

Партія боїться свого власного минулого. Її творці, крихітна група змовників, виснажена своїми ворогами, які до того ж часто не мирилися поміж собою, продерлися крізь громадянську війну та японське вторгнення, щоб захопити владу. Якщо було зроблено помилки, то жертви, навіть коли вони мертві, могли бути згодом «реабілітовані», причому з офіційним виправданням: «Партія робить помилки, але тільки партія може їх виправляти».

Під час культурної революції Мао заснував комітет для боротьби з тими, хто «протистоїть голові». Цим комітетом було «перевірено» сотні членів політбюро, центрального комітету, партійної верхівки і, напевно, близько двох мільйонів жителів Китаю. Кожну їхню дію під час перебування у в’язниці було записано. Згідно з офіційними документами, до цих дій належали: «підняття ніг, підняття рук, прийняття їжі, питво, випорожнення, сечовипускання, скрегіт зубів... відрижка, сміх, зітхання… розмова у сні».

На засіданнях комітету головував прем’єр-міністр Цзо Енлаї, якого колись вважали єдиним праведником партії. Через тридцять п’ять років ніхто, за винятком вузького кола партійних корупціонерів, не поважає комуністичну партію; але після десятиріч жорстокого і часто кривавого поводження партії з «контрреволюціонерами» та «класовими ворогами» китайський народ має підстави її боятися. З економічною системою Мао вже, мабуть, покінчено, але його пошуки ворогів — удома і за кордоном — тривають із колишньою наполегливістю.

Джонатан Мірскі — автор численних книжок про Китай і колишній редактор лондонської Times по Східній Азії.