Китай: модель держави-корпорації

Через кілька десятків років Китай стане державою, що має абсолютно нову політичну й економічну форму. Максимально конкурентоспроможний як у галузі політики, так і на світових ринках, технічно прогресивний і гнучкий, Китай стане більш впливовим, ніж будь-яка інша нація, за винятком, мабуть, Америки.

Таке зрушення у глобальному розташуванні сил виникає приблизно лише раз на сто років, і це можна порівняти з виходом сто років тому на світову арену США як супердержави. Величина цієї зміни залежатиме, частково, від того, наскільки радикальною і швидкою буде зміна керівництва Китаю. Оскільки це зрушення відбувається раптово, то виникає спокуса списати його на щасливий збіг обставин. Але реструктуризація Китаю відбувається безперервно і впливатиме на кожний аспект життя нації так само, як і на її становище у світі.

Китайська Народна Республіка зараз втілює у собі дві системи: централізовану, автократичну комуністичну адміністрацію, що знаходиться цілком під впливом застарілої ідеології та військових інтересів, і децентралізований економічний режим, заснований на принципі вільного ринку. Свідомо чи ні, але Китай реорганізує себе так, щоб урівноважити центральну владу й спільну мету з децентралізованою свободою, точно так само, як це роблять компанії з гнучким управлінням, коли приводять у рівновагу управління зi штаб- квартири і з філіалів. Результатом є абсолютно нова геополітична модель — країна як корпорація.

Назвемо новий Китай «корпорацією Чунь-Хуа» (що перекладається як «Китай» і насправді означає «процвітаючий центр всесвіту»). Як і багато інших корпорацій, Китай переводить більшість органів, що приймають рішення, на рівень «бізнес підрозділів» — напівавтономних, самокерованих економічних регіонів-штатів, які енергійно конкурують один з одним за капітал, технологію і людські ресурси (точно так само, як це роблять американські штати).

Цей новий, децентралізований режим вільного ринку сьогодні охоплює лише малу частину величезної території Китаю, і багато китайських чиновників все ще відмовляються визнати його існування. Насправді, минуло лише сім років відтоді, як було заборонено використовувати у китайській мові слово федерація, а до компаній типу Федеральний транспорт або Федерація торговців висунули вимогу змінити їхні назви. А сьогодні Китай має структуру управління, яка є більш федеральною, ніж структура управління інших великих держав, за винятком США.

Існує дві категорії регіонів-штатів. Перша — це відносно невеликі області, до складу яких входять міста і сусідня територія з населенням 5 — 7 мільйонів осіб. Деякі з них — Шеньжень, Шанхай, Далянь, Тяньцзінь, Шеньян, Ціаминь, Циньдао і Сучжоу — мають зараз темпи економічного зростання 15 — 20% на рік, тобто розвиваються швидше, ніж будь-коли розвивалися такі азіатські «тигри» як Малайзія, Тайвань, Таїланд і Корея. Ці відносно невеликі регіони-штати прискорюють економічне зростання значно більших за розмірами мега-регіонів iз населенням майже у 100 мільйонів осіб кожен.

Мега-регіони, які прагнуть об’єднати населення за ознакою спільних діалектів, етнічних назв та історії, самі по собі стають свого роду електростанціями економічного зростання. Якби ці регіони були окремими країнами, то деякі з них — дельта Янцзи, область трьох північно-східних штатів (у минулому відома як Маньчжурія), Пекін-Тяньцзиньський коридор і Шаньдун — зайняли б своє місце у десятці найбільших економік Азії.

Відповідно до етики корпорації Чунь-Хуа було також посилено вимоги, що висуваються до регіональних урядів. Більшість чиновників призначають, а не обирають, але їхні посади не є синекурами. Вони не тільки зобов’язані забезпечити 7% або більше економічного зростання (як багато членів ради керуючих корпорацій), але й повинні покращувати навколишнє середовище, будувати кращу інфраструктуру і знижувати рівень злочинності у своєму регіоні. У жовтні 2001 року півдюжини бюрократів було вислано з одного з головних міст Китаю за те, що вони не забезпечили виконання цільових показників з економічного зростання і безпеки.

Місцевих чиновників часто вважають героями, а не гнобителями. У січні 2001 року Во Хі Лая, на той час мера Даляня, висунули на посаду керівника провінції Ляонін. Тисячі жінок, багато з них зі сльозами на очах, з власної ініціативи прийшли у парк, щоб попрощатися з ним. За час його правління Далянь перетворився з бідного портового міста на одне з найчистіших і найбільш процвітаючих міст Азії. На його вулицях зараз панує більше пожвавлення, ніж на вулицях Сінгапура, розташуванням вулиць він нагадує Париж тих часів, коли там не було автомобілів, і він користується гарною репутацією у туристів з Японії завдяки своїм першокласним готелям, транспорту й ресторанам.

Усе це відбувається у країні, де комуністична ідеологія залишається в силі, і яка у багатьох відношеннях є військовою диктатурою, що погрожує за допомогою сили підкорити Тайвань, а також використовує Північну Корею, Пакистан і Лівію як заслон при розробці зброї. Поширення іноземних компаній, технологій і свободи пересування для корпорацій і людей — усе це розглядається як загроза комуністичній системі, якщо тільки це не отримало схвалення зверху.

Навпаки, вище керівництво Китаю публічно наполягає на тому, що уряд їхньої країни — це уряд, над яким здійснюється максимальний контроль iз центру, у порівнянні з іншими урядами країн усього світу, що центральне керівництво Китаю має повну владу призначати і знімати мерів, керівників різного рівня і державних чиновників. Суворо кажучи, вони праві. Але вони не наважуються вторгатися у відкриту комерційну етику китайських регіонів-штатів — джерела процвітання їхньої країни.

Тому дебати про Китай потрібно розвивати не за принципом «правильно-неправильно», а за принципом «коли і як». Китай можна порівнювати з США у 1800 році: народження нації з високими ідеалами, але повсюдною бідністю і практиками, які інші вважають неприпустимими. Десять чи двадцять років економічної свободи і зростання дадуть Китаю людей і апетит для самовизначення й участі, який може здивувати всіх нас, хто проживає в інших країнах. Уже зараз обирають керівників деяких сіл, і ця практика може поступово перекинутися на регіональних чиновників, а потім угору на центральний уряд.

Навіть головні комуністи країни, здається, визнали і прийняли зміну. Нещодавно глава китайської держави Цзян Цземінь сказав, що комуністична партія «уособлює» будь-який хороший аспект Китаю, у тому числі багатих капіталістів, а не тільки бідних, не тільки експлуатованих і пролетаріат. Нам не треба дивуватися, якщо незабаром — можливо, на генеральній асамблеї партії у 2002 році — лідери Китаю формально закликатимуть до розробки нової доктрини, яка б відповідала новій моделі Китаю.

Кенічі ОМАЄ — один iз провідних бізнес-стратегів світу. Він є президентом компанії Ohmae & Associates і був радником багатьох урядів Японії.