Китай як наддержава
Враховуючи швидкий і успішний розвиток, не може бути ніяких сумнівів у тому, що Китайська Народна Республіка стане однією з домінуючих наддержав ХХІ століття. Попри величезні проблеми, які стоять перед країною, вона може навіть перетворитися на світову державу.
Але було б помилково вважати, що відродження так званих «держав XXL», таких як Китай та Індія, просто призведе до продовження традицій Заходу. Ми матимемо справу з наддержавами іншого типу.
З того часу, як європейські держави відправилися в плавання наприкінці ХV століття, аби завоювати світ, історіографія та міжнародна політика звикли до певного шаблону: військова, економічна та технологічна міць переводяться у вплив на інші країни, завоювання та, навіть, світове панування та імперію.
Це було особливо вірно в ХХ столітті, коли в результаті двох світових воєн Сполучені Штати та Радянський Союз змінили європейські світові держави на світовій арені. Холодна війна та період глобального панування США після 1989/1990 років також йшли за цією схемою.
Але я вважаю, що зростання Китаю до рівня світової держави піде іншим шляхом, унаслідок його величезного населення в 1,2 мільярда осіб, яке загрожує надмірно розтягнути структуру системи державного управління, а також систему прийняття ухвал. Це тим більше вірно в періоди швидких фундаментальних змін, які сьогодні відбуваються в Китаї.
Постійна небезпека надмірного розтягування внутрішніх політичних структур країни навряд чи дозволить їй відігравати будь-яку імперську роль у зовнішній політиці. Доти, доки це залишатиметься так, Сполучені Штати не буде замінено як домінуючу державу, якщо лишень вони самі не відречуться від цієї ролі. Це може здатися простим, але це матиме далекосяжні наслідки для міжнародного порядку найближчого століття.
Життєво важливі інтереси, які керують китайською політикою, — це внутрішня модернізація, політична стабільність і виживання правлячого режиму, а також єднання країни (що включає Тайвань). Ці інтереси навряд чи зміняться протягом тривалого часу.
У результаті, Китай стане наддержавою, орієнтованою на розвиток за рахунок внутрішніх чинників, яка — саме з цієї причини — переслідуватиме свої зовнішньополітичні інтереси повністю несентиментальним способом. З військового погляду Китай, перш за все, буде зосереджений на своїй регіональній перевазі, оскільки від цього залежить єдність країни. В інших відносинах, проте, трансформація економіки Китаю та суспільства відіграватиме вкрай важливу роль, оскільки від цього залежить стабільність режиму.
Для китайського керівництва це означає, що темпи зростання близько 10% на рік відіграватимуть важливу роль протягом тривалого часу. Інакше, швидке й докорінне перетворення країни з переважно аграрного суспільства на ультрасучасне індустріальне суспільство не зможе обійтися без дестабілізації системи.
Але ця зосередженість на внутрішньому зростанні матиме величезні політичні наслідки як усередині країни, так і для зовнішньої політики. Китай буде першою країною, яка, завдяки своїм величезним розмірам і необхідному зростанню ВВП, буде змушена йти шляхом «зеленої» економіки. Інакше, Китай швидко дійде до «меж зростання» з катастрофічними екологічними та, як наслідок, політичними наслідками.
Оскільки Китай буде найбільш важливим ринком майбутнього, він відіграватиме вирішальну роль не лише в тому, що ми виробляємо та споживаємо, але й як ми це робимо. Розгляньмо перехід від традиційних автомобілів до електричного транспорту. Попри ілюзії європейців, цю ухвалу прийматимуть у Китаї, а не на Заході. Все, що вирішуватиме глобально домінуюча автомобільна промисловість Заходу — це чи буде вона адаптуватися та отримає шанс вижити, чи вона піде шляхом інших старих західних галузей промисловості: у країни, які розвиваються.
У зовнішній політиці Китай прагнутиме захистити свої внутрішні перетворення, забезпечуючи себе ресурсами та доступом до іноземних ринків. Рано чи пізно уряд Китаю, проте, усвідомить, що роль Америки як глобального регулювальника є необхідною умовою для життєво важливих інтересів Китаю в зовнішній політиці, оскільки Китай не може узяти цю роль на себе, а інших глобальних гравців немає, і єдиною альтернативою США буде розвал порядку.
Цей американо-китайський тандем працюватиме далеко не гладко, але полегшуватиме кризи та періоди серйозних економічних і політичних протистоянь, подібних до тих, які в даний час нависнули над двобічним торгівельним дисбалансом. Стратегічно, однак, Китай і США будуть змушені покладатися один на одного протягом тривалого часу. Ця взаємозалежність у якийсь момент також набуде політичних контурів, що можливо, засмутить усіх інших міжнародних гравців, особливо європейців.
Європа зможе змінити хід цього розвитку лише в тому випадку, якщо вона представить себе як серйозного гравця і стане на захист своїх інтересів на світовій арені. «Велика двійка» Китаю та США, ймовірно, з радістю сприйме це. Але Європа дуже слабка й розділена, щоб бути ефективною на глобальному рівні, а її лідери не бажають проводити єдину політику, базовану на стратегічних інтересах їхніх власних країн.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 до 2005 рр. Протягом майже 20 років він був лідером Партії зелених Німеччини.
