Китайські цінності?

Немає жодних вагомих причин сумніватися в тому, що сьогоднішня Китайська Народна Республіка домінуватиме у світі XXI століття. До цього веде все: швидке економічне зростання країни, її стратегічний потенціал, величезний внутрішній ринок, величезні інвестиції в інфраструктуру, освіта, наукові дослідження та розробки, а також масивне нарощування військової потужності. Це означає, що з політичного та економічного погляду ми вступаємо у століття Східної та Південно-Східної Азії.

Також не слід забувати, що наслідки для світу були б набагато гіршими, якби пінесення Китаю зазнало краху. Але який вигляд цей майбутній світ матиме? Ми можемо передбачити сили, які визначатимуть його геополітику, але які цінності лежать в основі здійснення цієї влади?

Державна політика «чотирьох модернізацій» (промислова, сільськогосподарська, військова і науково-технічна), що лежить в основі китайського зростання починаючи з кінця 1970-х років, не змогла дати відповідь на це запитання, оскільки «п’ятої модернізації» — появи демократії і верховенства закону — так досі й не відбулося. Справді, політична модернізація наражається на масштабну протидію з боку Комуністичної партії Китаю, яка не зацікавлена здавати свою монополію на владу. Крім того, при переході до плюралістичної системи, яка спрямовуватиме, а не пригнічуватиме, збільшить ризик виникнення політичного конфлікту, але ризик також зростатиме доти, доки влада однопартійної системи триватиме (і також поширюватиметься корупція, яка її супроводжує).

Ідеологічно відмова китайського керівництва від дотримання прав людини, демократії та верховенства закону ґрунтується на твердженні, що ці буцімто загальнолюдські цінності є просто «заслінною конячкою» для західних інтересів і тому відмову від них слід розглядати як питання самоповаги. Китай більше ніколи не коритиметься Заходу у військовому плані, тому він не повинен підкорятися йому і в плані певних норм.

І тут ми повертаємося до поняття «азійських цінностей», попервах розробленого в Сінгапурі і Малайзії. Але й досі, три десятиліття потому, його значення залишається незрозумілим. По суті, ця концепція слугує за виправданням для колективістського авторитарного правління, поєднуючи його з місцевими традиціями, культурою та автономним визначенням термінів несхожості — тобто відмінності від Заходу та його цінностей. Отже, «азійські цінності» є не універсальними нормами, а радше стратегією самозбереження для політики ідентичності.

Враховуючи історію західного колоніалізму в Азії, бажання зберегти самобутність є водночас і законним, і зрозумілим, як і сильна віра в багатьох азіатських країнах — передусім у Китаї — що настав час звести старі рахунки. Але зусилля, спрямовані на збереження своєї влади, потреба в особливій «азійській» індивідуальності і бажання зрівняти старі рахунки не вирішать нормативного питання, пов’язаного з появою Китаю як домінуючої сили століття.

Те, як це питання вирішиться, є критично важливим, оскільки це визначає характер світової держави та її поводження із сусідніми слабшими країнами. Держава стає світовою державою, коли її стратегічне значення і потенціал набувають світового охоплення. І зазавичай такі держави намагаються захистити свої інтереси через встановлення свого панування (гегемонії), що є рецептом небезпечного конфлікту, якщо в основі цього панування лежить примус, а не співпраця.

Акліматизація світу до структури глобальної гегемонії, — в якій світові держави гарантують світовий порядок — пережила холодну війну. Радянський Союз не був ідеологічно проти Заходу, оскільки комунізм і соціалізм були вигадані на Заході, але він був проти Заходу в політичному плані. І він розвалився не лише з економічних причин, а й також і тому, що його внутрішня і зовнішня поведінка ґрунтувалися на примусі, а не на згоді.

І водночас економічна і політична модель Сполучених Штатів і Заходу, з її правами людини і відкритим суспільством, виявилася гострою зброєю в холодній війні. США втрималися не за рахунок своєї військової переваги, а завдяки своїй м’якій владі і тому, що їх гегемонія ґрунтувалася не на примусі (хоча й він був у незначній кількості), а переважно на згоді.

Який шлях обере Китай? Хоча Китай не зрадить свою давню і чудову цивілізацію, він зобов’язаний своїм відродженням тому, що він перейняв сучасну модель західної модернізації — в чому величезна заслуга Дена Сяопіна, який спрямував країну її сьогоднішнім шляхом більш ніж три десятиліття тому. Але вирішальне питання про політичну модернізацію залишається без відповіді.

Вочевидь, національні інтереси, а інколи й чиста сила, відіграють важливу роль у тому, як США та інші західні країни застосовують такі цінності, як права людини, верховенство закону, демократія та плюралізм. Але ці цінності — не просто ідеологічна вітрина для західних інтересів; фактично вони не є нею жодною мірою. Вони справді універсальні, тим паче в епоху загальної глобалізації.

Внесок Азії — зокрема й Китаю — у розвиток цього універсального набору цінностей поки що непередбачуваний, але він неодмінно станеться, якщо «п’ята модернізація» зумовить політичну трансформацію Китаю. Курс Китаю як світової держави значною мірою визначатиметься тим, як він поставиться до цього питання.

Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини в 1998—2005 рр. Упродовж майже 20 років був лідером німецької Партії зелених.