Лівійський урок НАТО
Торішня інтервенція НАТО до Лівії допомогла уникнути гуманітарної катастрофи й допомогла громадянам Лівії покласти край диктатурі полковника Муаммара аль-Каддафі. Військова операція виявила значне поліпшення в європейському керівництві з часів погромів у Боснії 1990 року, але не можна розраховувати на умови, які лежать в основі успіху лівійської операції, у майбутньому. Справді, успіх НАТО в лівійському конфлікті прикриває закорінені недоліки в військовому потенціалі Європи.
Європейська згуртованість у Лівії різко контрастує з її роздрібненістю й нерішучістю за часів розпаду Югославії — на початку 1990-х років. Сполученим Штатам довелося вмовляти багато країн Західної Європи надати допомогу, щоб припинити вбивства безневинних людей у Боснії. І попри те, що трансатлантичний Альянс був уніфікованішим і реагував швидше протягом дальшої кризи в Косові, США, як і раніше, міцно посідали місце водія. У Лівії вони помінялися місцями: Західній Європі довелося підштовхувати США до дії.
Манера, в якій президент США Барак Обама долучив США до зусиль щодо захисту цивільних осіб у Лівії, пом’якшила стурбованість Європи щодо американської зарозумілості, яка з’явилася після війни в Іраку. Окрім того, цього разу було задіяно широку коаліцію країн, і вперше прохання про втручання надійшло з боку Ліги арабських держав. Ухвала Обами про те, що США разом з іншими партнерами по НАТО мають відігравати допоміжну роль, причому Франція й Великобританія взяли на себе керівництво операцією, відіграло основну роль у посиленні глобального сприймання легітимності місії.
Дебати, які поширюються на сьогодні, щодо втручання в Сирії викликають цілком закономірне запитання: чи була Лівія унікальним випадком? Близькість Лівії до Європи знижувала бар’єри на шляху участі, а також стимулювала відчуття відповідальності Європи, тоді як Каддафі був опальною фігурою з декількома друзями. Більше того, багато європейських країн мають прямі інтереси в Лівії і тому були зацікавлені в результаті. Лівійська опозиція до Каддафі була відносно непогано організованою, визнаною міжнародним співтовариством і явно закликала до втручання ззовні.
Тоді як умови в Лівії були оптимальними, ситуацію в Сирії найкраще можна описати як однозначно складну для будь-якої інтервенції. По-перше, розташування Сирії в східній частині Середземного моря не таке вигідне, як розташування Лівії в Північній Африці. Сирія граничить із Туреччиною, Іраком, Ліваном та Ізраїлем, що також створює певні проблеми для регіональної безпеки, зважаючи не лише на потенціал для міжнародного конфлікту, а й беручи до уваги дестабілізаційні транскордонні потоки втікачів. Також проблемою є спільники Сирії, особливо Росія з її правом вето в Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй.
Значні перешкоди для інтервенції, а також реальна небезпека погіршити й без того жахливу ситуацію на даний момент роблять пряме військове втручання в Сирії вкрай віддаленою можливістю. Це багато в чому є трагічним, але ще не означає, що позитивний постлівійський імпульс до захисту цивільних осіб повністю втрачено. Незважаючи на те, що все закінчилося провалом, угоду між Лігою арабських держав і режимом Асада про те, щоб допустити спостерігачів і сприяти припиненню конфлікту, усе ж було укладено, за словами міністра закордонних справ Омана, «для порятунку арабського світу від західної інтервенції». Ця місія Ліги не припинила вбивств, але вона є ескалацією тиску з метою припинити різанину, і за основу їй слугують події в Лівії.
Для НАТО ця основа залежить від спроможності його членів мобілізувати свою волю й ресурси для втручання, якщо воно необхідне. У Лівії Європа, нарешті, проявила волю до керівництва, але їй не вистачало засобів, і вона все ще сильно покладалася на Сполучені Штати. Навіть якщо перший заклик до військових дій не належав США, їхня участь у місії була необхідною й підтверджувала їхній статус однієї з незамінних держав у західному альянсі. За дуже невеликими винятками, лівійська кампанія була виключно повітряною війною. Справді, більшість бойових вильотів провадилася з летовищ, які не належать США: в основному з території Данії, Норвегії й Бельгії, які займали непропорційно велику частку всієї місії. Але європейські політики не повинні обманювати себе, вважаючи, що ці цифри означають, що потенціалу їхніх військово-повітряних сил вистачає для незалежних від США дій.
На додаток до прорахунків у завданні повітряних ударів Європа продемонструвала серйозні недоліки у всіх сферах, необхідних для підтримки будь-якої повітряної кампанії. Як генерал Марк Велш, командувач ВПС США в Європі, торік на зустрічі сказав вищим офіцерам і керівникам: «Нам потрібно більше розвідувальних засобів, а також засобів для спостереження і рекогносцировки, і вони потрібні нам просто зараз».
На жаль, економічна криза чинить знижувальний тиск на оборонні бюджети НАТО, викликаючи потребу тіснішої співпраці між європейськими членами Альянсу. Шкода, заподіяна скороченням бюджету, скоріше за все, примножиться, якщо всі європейські уряди скоротять витрати в цих сферах. Німецький командувач ВПС, генерал-лейтенант Аарне Крезенгер-Яник попереджує, що це створить «ще більше прорахунків і недоліків». Нині європейські уряди мають прагнути до того, щоб інвестувати свої обмежені ресурси в потрібні сфери.
Трансатлантичний Альянс дійшов до роздоріжжя. Невторований шлях веде до тіснішої координації як у стратегічних цілях, так і в розвитку військового потенціалу, особливо в Європі, де уряди мають краще розподіляти між собою ресурси, щоб здолати виявлені в Лівії недоліки. Уторований шлях веде до марнотратного дублювання й зниження інвестицій до ключових технологій, створюючи найбільші прорахунки в обороноздатності Європи за всю історію.
Якщо Європа хоче скористатися своїм успіхом у Лівії, то вона має стати на невторований шлях. Усе залежить саме від цього.
Джон Д. ПОДЕСТА — начальник штабу президента Біла Клінтона з 1998-го до 2001 року, нині голова Центру за американський прогрес. Кен ГУДЕ — начальник штабу і віце-президент Центру за американський прогрес.
