«Лівий марш» під загрозою
Італія поставила безсумнівний європейський рекорд — тут створюється вже п’ятдесят восьмий уряд за повоєнні часи. Відставка лівоцентристського уряду на чолі з екс-комуністом Массімо Д’Алема пов’язується з поверненням до великої політики телемагната Сільвіо Берлусконі, переможця місцевих виборів. Новий лівоцентристський італійський уряд на чолі з Джуліо Амато, міністром фінансів уряду Д’Алема, збирається достойно пережити бурю й проіснувати до кінця повноважень, тобто до нових парламентських виборів 2001 року — якщо, звичайно, він отримає підтримку нетривкої парламентської більшості. Берлусконі, який був одним з найбільш скандальних італійських прем’єрів (він змушений був піти у відставку через звинувачення в корупції та зловживанні владою) обіцяє зробити все, щоб цього не сталося, і передрікає провал наміченого на 21 травня референдуму з питання змін у виборчому законодавстві. Така собі чисто внутрішньоіталійська, дуже звична політична ситуація.
Яка, тим часом, ставить багато запитань. По-перше, Італія, яка ніколи не відзначалася особливою внутрішньополітичною стабільністю, досі грала не останню роль у тріумфальному марші західноєвропейських лівоцентристських сил. А Д’Алема уособлював собою приклад, який свідчив, що навіть комуністична партія може успішно реформуватися. Справедливості заради можна було б відзначити, що його уряд досяг непоганих успіхів — постійне економічне зростання, зменшення бюджетного дефіциту тощо.
Але наступ Берлусконі на всіх фронтах, особливо за допомогою підконтрольних йому медіа, подіяв на обивателя сильніше. Якщо Берлусконі вдасться розвинути свій перший успіх і на парламентських виборах наступного року, то це одночасно означатиме й перехід до контрнаступу правих і в інших західноєвропейських країнах, передусім у Франції та Великій Британії. Тільки якщо британські консерватори та французькі голлісти вважаються за респектабельні політичні сили, то блок, очолюваний Берлусконі, — відверто популістський.
І по-друге — Європа так і не вивчила «австрійського уроку». Істеричний галас навколо хайдерівської Партії свободи лише сприяє її популяризації на Захід, Хайдерові вже відверто аплодують у Німеччині (звичайно, політики висловлюють інші оцінки), очевидно, що його погляди, наприклад, висловлені в нещодавній заяві «Європа не має бути французькою колонією», цілком можуть поширитися і на Захід, і на Схід. Якщо Хайдер знайде собі підтримку в особі Берлусконі, що абсолютно не виключене, це вже виглядатиме як досить небезпечна тенденція. І при тому варто б зауважити, що досі Хайдер не висловив нічого суттєво нового, що вже давно не було використаним у реальній, справжній політиці інших західних держав. Виглядає на те, що не Хайдер, не Берлусконі, а саме західне суспільство не бажає відступати від імміграційних квот, національних квартир, елементів відвертого шовінізму. Цю хворобу, що досить глибоко засіла в свідомості багатьох, особливо старшого покоління, «лівий марш» так і не спромігся подолати.
По-третє — популісти вийшли на велику політичну сцену не в останню чергу завдяки браку яскравих особистостей, сильних, самостійних політичних фігур у таборах і європейських лівих, і європейських правих. Де Голль, Тетчер, Міттеран, Коль (попри всі пов’язані з ним останні скандали) стали набуттям історії, тоді як сьогоднішня Західна Європа стає дедалі більше невиразно-уніфікованою з незрозумілим майбутнім. Очевидно, що італійське суспільство якоюсь мірою незадоволене й цим — і не лише італійське.
Звичайно, завжди потрібно зважувати на те, що передвиборні обіцянки та реальні справи дуже часто різняться між собою. І такої різниці між політикою лівих та правих у будь- якій західній країні, як на пострадянському просторі, просто не може бути.
Для Західної Європи просто пролунало чергове попередження, яке може загрожувати подальшим планам. А може й просто їх віддалити.
