«Лицемірство за спиною нашого співчуття»
У той час, як увага всього світу прикута до розвитку іракської кризи, більш нагальні питання щезли з інформаційних шпальт. Чи пригадує ще хтось живу полеміку глобалістів з антиглобалістами менш ніж рік тому? Чи вийшла з моди така тема як бідність?
Чи не йдеться про питання століття: яким чином уникнути жорстокої класової боротьби найбідніших з найбагатшими цього світу? Двох мільярдів людей, що намагаються щодня вижити в боротьбі з голодом і хворобами, з півмільярдом тих, чиєю найбільшою турботою є розпутування щоденних фейлетонних інтриг? Різниця в доходах цих двох категорій людей складає на сьогодні в середньому один до тридцяти. Проблема полягає в тому, що ця різниця не скорочується, а навпаки, поглиблюється.
Між цими двома групами живуть ще близько трьох мільярдів людей, що також скористались плодами глобалізації. Народи, переважно Азії, що були разом вирвані з повсякденної боротьби за пошук житла, одягу та харчів. Вони є свідченням того, що глобалізація, ринок та вільна торгівля являють собою найкращий засіб — єдиний доведений засіб — подолання злиденності.
Проте два мільярди людей, що живуть в абсолютних злиднях, свідчать про те, що тільки вільна торгівля та глобалізація недостатні. Ми маємо це знати в Європейському Союзі. З найперших фаз Європейського Союзу ми допомагали новим державам-членам викорінити бідність (явище, що ми відчуватимемо протягом цього десятиріччя в Центральній і Східній Європі) за допомогою ринкової економіки, а також спираючись на інтенсивну співпрацю, фінансову допомогу і, особливо, на участь зацікавленої сторони.
Отже, припинімо переходити від однієї мегаконференції до іншої, в Монтереї, Римі чи в Йоганнесбурзі. Як європейці і як американці, зупинімо мучити себе видимістю сценарію для глобалістів і для антиглобалістів. Нам необхідний консенсус на користь більш інтенсивного розвитку, консенсус на користь більш потужних зусиль як в головах європейців, так і в головах американців. У тому числі в їхніх інтересах.
Події, що відбулися у Світовій організації з торгівлі (СОТ) минулого року в Досі, прийняли багатообіцяючий оборот в напрямку вільної торгівлі та інтенсивнішого розвитку. Проте ми не маємо потреби очікувати на СОТ. Як європейці, ми можемо інтенсифікувати наші власні зусилля.
Уже сьогодні ми можемо дозволити собі більше у вільній торгівлі. Запропонована в лютому 2001 року європейська ініціатива під назвою «Все, крім зброї», в межах якої 48 найбільш злиденних країн отримали доступ до європейського ринку без мита та квот, стала виключно важливим етапом. Але той факт, що саме основні сільськогосподарські продукти, які виробляються в країнах на шляху розвитку — банани, рис та цукор — не мають у великій мірі доступу на наш ринок згідно рішень, які будуть діяти відповідно до 2006 і до 2009 року — чи не є це якраз проявом лицемірства?
Чи не є факт незастосування цього європейського заходу до країн на шляху розвитку, що в плані доходів ледве перевищують рівень найзлиденніших країн, значущим фактором? І чи не є прикрою констатація факту, як мало послідовників з числа заможних торговельних держав мала ця європейська ініціатива? Де Сполучені Штати, що перед лицем проблематики, пов’язаної з глобалізацією, все більше і більше віддаляються і нещодавно навіть запровадили імпортне мито на сталь та збільшили субсидії для сільського господарства і текстильної промисловості?
Ми повинні робити більше. Сільське господарство є ключовою галуззю. У країнах, що розвиваються, близько 70 відсотків населення живе з сільського господарства. У заможних північних країнах ця цифра рідко перевищує 5%. Мільярди людей залежать від сільськогосподарського виробництва заради виживання. Проте країни-члени Організації з економічної співпраці і розвитку (ОЕСР) продовжують застосовувати до сільськогосподарських товарів імпортні тарифи, що доходять в середньому до 40%. Такими були середні тарифи, що застосовувались до промислових товарів в середині минулого сторіччя, коли вільна торгівля майже не існувала. Ця цифра досягає сьогодні в середньому 5%.
Більше того. Субсидії, що дали можливість колись подолати в Європі дефіцит власних харчових продуктів, виганяють сьогодні селян з їхніх земель в країнах, що розвиваються. Виробництво цукру в Європі вдвоє дорожче, ніж в Південній Африці. Проте саме європейський цукор витісняє тут місцеву продукцію. За останні п’ять років виробництво молока на Ямайці скоротилось на третину через імпорт європейського порошкового молока. Європейські рибалки отримують таку допомогу, що їх сучасні риболовецькі флотилії можуть займатись піратством в найбільш віддалених риболовецьких зонах африканського узбережжя.
Незважаючи на реформи, європейські сільськогосподарські виробники та фермери продовжують отримувати субсидії, що дають їм можливість витіснити з ринку їхніх найбідніших конкурентів. Європа виплачує щороку 120 мільйонів євро допомоги розвиткові Південної Африки, але масивне ввезення на цей ринок європейського цукру призводить до щорічної втрати країною 100 мільйонів євро надходжень від експорту. Ми, європейці, долаємо бідність однією рукою, підтримуючи її другою. Ми, без сумніву, зменшуємо злиденність, але даємо їй можливість продовжуватись.
Деякі бідні країни намагаються уникнути злиднів, покинувши село. Вони інвестують, наприклад, у виробництво текстилю та одягу. Але торгівля цими товарами також стикається з перепонами у вигляді імпортного мита, що застосовують багаті промислові держави. Європейський споживач і азіатський чи африканський робітник платять однакову ціну.
Найбідніші країни потребують більше грошей. Гроші можуть надаватись у вигляді відстрочки боргів за умови, що вони не використовуватимуться відразу на придбання нових лімузинів для правлячої еліти. Застосована активна ініціатива РРТЕ, що поєднує зменшення боргів з програмою боротьби з бідністю та економічними реформами, діє у доброму напрямку, але може бути поширена на більшу кількість бідних країн. Застосування цієї ініціативи могло б, крім того, прискоритись, якби вона була поєднана з зусиллями з надання допомоги сталому розвитку. І чому б не об’єднати всю сукупність багатосторонніх, двосторонніх та приватних кредиторів в фонд РРТЕ і не прив’язати його тісніше до Цілей гуманітарного розвитку ООН на тисячоліття, що настало?
Гроші можуть надаватись також за рахунок збільшення допомоги на розвиток. Заможні західні держави надали в 1990 році в середньому по $32 США на кожного африканця. На даний час ця сума зменшена майже наполовину. Вона мала б бути подвоєна, тим більше, що для цього є всі умови. Необхідно досягти вищого рівня ефективності допомоги для розвитку, починаючи з Європейського Союзу. Кредити розпилюються між національними бюджетами, піддаються поштовхам часів колоніальної епохи та прагнення комерційного просування. Неурядові організації страждають бюрократизмом. Внутрішні засоби функціонування поглинають значну частину фондів. Патерналізм залишається часто характеристикою неурядових організацій та західних властей, що опікуються кооперацією. Він оволодіває часом частиною уряду в бідних країнах в той час, як емансипація населення є суттєвим фактором на шляху до розвитку та процвітання.
Через це ми повинні наважитись дати бідним країнам більше можливостей для висловлення. Вони висловлюють свої потреби наполегливо, але часто залишаються непочутими. Моя пропозиція створення міжнародної політичної структури, яка б спиралась на регіональні організації та угруповання, уможливлює демократичну багатополюсну концентрацію у світовому масштабі, коли голос бідніших континентів лунатиме голосніше, ніж у минулому. З нашого боку ми могли б розвивати більш інтенсивну співпрацю Європейського Союзу з Африканським Союзом, у тому числі, між іншим, на основі документа «Нове партнерство для розвитку Африки», що охоплює комплекс елементів нового консенсусу розвитку.
Бідність у світі вимагає єдиних підходів. Лінія поведінки — вільна торгівля і нічого, крім вільної торгівлі — вичерпала себе вже давно. Наразі настав час діяти і втручатися туди, де вільна торгівля виявилась слабкою. Як казав Бенджамін Барбер: «Якщо справедливість не може бути поділена порівну, то порівну розподілиться несправедливість. Якщо не всі зможуть скористатись заможністю, ми всі постанемо перед зубожінням — матеріальним і духовним. Це є жорстокий урок, що нам підносить взаємозалежність». Це виклик, що ми повинні прийняти. В наших власних інтересах.