Місія Макрона

Успіх центриста Еммануеля Макрона в першому турі президентських виборів у Франції, мабуть, додасть Європі нових сил. На відміну від решти кандидатів, Макрон не просто визнає необхідність радикальних змін у Євросоюзі; він виступає за реалізацію таких змін шляхом зміцнення загальноєвропейської співпраці. Але перевага Макрона за числом поданих за нього голосів виявилась невеликою, набагато більше французьких виборців продемонстрували підтримку абсолютно інших політичних поглядів.

Йдеться про ідеї ностальгії й ізоляції, з якими виступає суперник Макрона в другому турі, — Марін Ле Пен з ультраправого Національного фронту. Її гасло — «On est chez nous» («Ми у себе вдома») — підкреслює її акцент на ізоляції Франції в національному коконі, що захищає від «дикої глобалізації».

Однак Ле Пен виступала з подібними ідеями не одна. Ультралівий кандидат Жан-Люк Меланшон, який посів четверте місце, теж вибудував свою кампанію на спрощеному економічному популізмі. Наприклад, як і Ле Пен, він пообіцяв радикально знизити пенсійний вік, не пояснюючи, як можна профінансувати подібне рішення.

Обоє закликали до германофобських настроїв, сконцентрувавши увагу на борговій кризі у Європі та на нав’язаній Німеччиною політиці скорочення держвитрат. Ле Пен звинувачує Макрона в тому, що той хоче стати віце-канцлером Європи в підпорядкуванні у німецького канцлера Ангели Меркель, а себе при цьому з гордістю проголошує кандидатом «проти Меркель». Меланшон стверджує, що дії Німеччини продиктовані радикальним індивідуалізмом, неолібералізмом та економічними інтересами старіючого населення.

Навіть якщо, як очікується, Макрон виграє в другому турі, йому доведеться зайнятися вирішенням проблем, які змусили понад 40% французьких виборців підтримати подібні антиєвропейські ідеї в першому турі. Якщо він хоче повернути підтримку концепції єдиної Європи, йому доведеться замислитися про те, що робило Європу привабливою у минулому і яким чином вона втратила свою привабливість.

У період своєї найбільшої привабливості єдина Європа сприймалася як спосіб позбавлення від усього поганого і корупційного в національних традиціях. У 1950-х роках, коли двоє дуже старих людей — німецький канцлер Конрад Аденауер і французький президент Шарль де Голль — заново створювали свої країни, їм довелось аналізувати причини, за якими хвалені традиції цих держав стали жертвою їх власних еліт.

Німеччина була зруйнована нацизмом, який, на думку Аденауера, був нав’язаний країні прусською аристократією і мілітаристами. У Франції, на думку де Голля, еліти ослаблювали країну, а після воєнної поразки проголосували за повалення режиму Республіки.

Але, на відміну від сьогоднішніх подій, післявоєнна незадоволеність елітами не підштовхувала ці країни до самоізоляції. Навпаки, де Голль вважав, що глибокі історичні рани Франції можна залікувати, лише співпрацюючи з Німеччиною. Він говорив, що «Німеччина — це велика нація, яка добилася тріумфу, а потім була повержена. Франція — це велика нація, яка була повержена, а потім — у Віші — пов’язала себе з тріумфом іншої країни». Де Голль вважав, що лише він один може примирити Францію з Німеччиною, оскільки лише він один може «витягнути Німеччину зі стану занепаду».

Утім, у ході кризи євро на першому плані виявились межі цього примирення, а також проблема національного занепаду. Німеччина і Франція явно мали потребу одна в одній, проте їм виявилось важко зрозуміти одна одну. Після 2010 року європейська політика фактично стала справою двосторонніх відносин домінуючої Франції і ще більш домінуючої Німеччини. Як і події 1940 року, криза євро стала результатом неякісного управління і помилкових думок. Він почав сприйматися як зрада еліт. Але цього разу провину почали покладати на європейські еліти, а також на національні еліти, які передали їм владу.

У центрі дебатів опинилась єврозона, оскільки вона нав’язує обмеження країнам ЄС. У міру розвитку кризи єдина валюта почала сприйматися як гамівна сорочка. Виборці почали вірити, що вихід із цієї зони допоможе їм вирішити проблеми, які з’явилися після її створення.

Цікаво, що подібні настрої поділяють як країни-боржники, так і країни-кредитори єврозони. Країни південної Європи, включаючи Францію, відчувають, що потрапили у пастку низької конкурентоспроможності з високим безробіттям і стагнацією темпів зростання доходів. Проте країни північної Європи, а особливо Німеччина, теж вважають себе такими, що потрапили в пастку.

Німеччину змальовують як головного бенефіціара єврозони, проте її торговельний виграш значно менший, ніж вважає багато хто, зокрема через те, що південні країни Європи, які переживають проблеми, почали імпортувати менше німецьких товарів. Навпаки, чимало німців бачать, як у платіжній системі єврозони TARGET2 накопичуються фінансові вимоги до країн південної Європи.

У цій ситуації обидві сторони почуваються як у пастці. Її можна розглядати як варіант знаменитої діалектики раба і пана у «Феноменології духу» Георга Гегеля: обидві сторони пов’язані рівною мірою. Раб не визнається як повноцінна людина (або як рівний своєму панові), і він не вільний. Пан вільний, але він не відчуває, що раб вважає його людиною. Пан постійно занепокоєний через слабкість цих взаємин, і через той факт, що раб створює альтернативний всесвіт цінностей, у якому пан ніяк не представлений.

У результаті завданням президента Макрона має стати досягнення своєрідної гегелівської трансцендентності через процес, багато в чому схожий із тим, який де Голль описував у 1960-х. Франція потрібна Німеччині як модель соціально-ринкової економіки, здатної створювати нові недержавні робочі місця. Німеччині потрібна Франції, щоб затвердити своє місце у світі, зокрема з точки зору безпеки.

Процес примирення цих імперативів — у сфері економіки і безпеки — є хворобливим, тому що це означає необхідність подолання недоліків і помилок минулого протистояння. Але це необхідно. Франція і Німеччина повинні знову вітати одна одну «у своєму домі» (chez nous).

Проект Синдикат

Гарольд ДЖЕЙМС — професор історії і міжнародних відносин у Прінстонському університеті, старший науковий співробітник у центрі міжнародного управління інноваціями. Співавтор нової книжки «Євро і битва ідей», автор книжки «Створення і руйнування цінностей: глобалізаційний цикл».