Між Брюсселем і Москвою

Народи Східної Європи прагнуть до ЄС, оскільки вони хочуть втекти від Росії. Це підтверджує результат референдуму в Литві, де не проводилося жодної інформаційної кампанії з роз’яснення, чим, власне, є Євросоюз, на якому майже всі ті, хто проголосував, підтримали вступ країни до ЄС. Вибір був простим — або Брюссель, або Москва. У тому ж надія поляків: Європа, вважаємо ми, якщо Польща стане членом ЄС, ніколи не допустить другої Катині.

Однак противники ЄС із Варшави, Кракова або Гданська кажуть: «Навіщо нам ЄС? Хіба не досить одного членства в НАТО? Безпека нам гарантована, а торгові відносини з Європою ми можемо підтримувати і не вступаючи до ЄС». Однак досить пригадати, що сталося нещодавно з Туреччиною, щоб зрозуміти, наскільки слабкий цей аргумент.

Польща ось вже 1000 років відчуває себе частиною Європи. Але в Європи ніяк не складається враження, що Польща, Литва, Латвія та інші кандидати на вступ до ЄС є її частиною. Наприклад, багато німців вважають, що східноєвропейські народи лише умовно належать до Європи. Хто ж сьогодні в змозі — це запитання ставить Польща — дати стовідсоткову гарантію, що солдати бундесверу, які діють у рамках НАТО, дійсно захочуть віддати свої життя за польський Гданськ, якщо в цій частині світу дійде до серйозного конфлікту?

Європа не тільки зрадила одного разу Польщу — справжню повагу вона відчуває тільки до Росії. Проте, це стосується не тільки Європи. Європейська Англія та демократичні Сполучені Штати Америки 1945 року підписали делікатну Ялтинську угоду, яка коштувала Польщі втрати незалежності протягом майже п’ятдесяти років. Європейські союзники — Англія та Франція — у 1939 році, коли армія Гітлера пішла на схід, кинули Польщу напризволяще. Нещодавно я в Німеччині спостерігав багатолюдні демонстрації проти війни в Іраку. Але я не бачив нікого, хто б протестував проти розправи, яку російський спецназ учинив у Грозному. Тому не дивно, що поляки хвилюються, коли бачать, як глави Німеччини та Росії потискують один одному руки. Іноді цінності європейської демократії відсувають у бік, щоб вони не заважали економічним зв’язкам.

Я належу до тих поляків, які вважають, що, враховуючи ці факти, слід усіма наявними засобами створити ту ситуацію, за якої Європі буде безглуздо зраджувати Польщу.

Тому в інтересах Польщі та інших країн-кандидатів зібрати в центрі нашого континенту настільки велику Європу, наскільки це можливо, тобто такий великий європейський капітал, який тільки можливо, навіть якщо, як пророкують польські євроскептики, це ускладнить життя нашим місцевим виробникам. Чим більше тут буде західних підприємств, тим більше Європа буде розглядати Польщу, Литву, Латвію та інших кандидатів як свою територію і, ймовірно, у критичний момент не захоче кинути ці країни напризволяще.

Звичайно, існують запитання, відповісти на які нелегко. Вони стосуються майбутнього континенту та ролі Польщі через 10, 20, 50 років, адже йдеться також про інтереси майбутніх поколінь.

Об’єднана Європа охопить велику територію. Сьогодні ми з оптимізмом дивимося на її майбутнє. Але Європа ніколи не була однорідною. Націоналістичні або антидемократичні настрої — це факт. Сьогодні Європа справилася з Йоргом Хайдером. Проте може так статися, що внаслідок вільних демократичних виборів більшість у парламенті об’єднаної Європи здобудуть люди на кшталт політика з Каринтії Ле Пена або польського популіста Леппера.

Однак вирішальним чинником для майбутнього об’єднаної Європи стане велика цивілізаційно-демографічна «мутація», характер і розміри якої ми сьогодні не можемо передбачити. Вже у 2025 році 40% європейських країн будуть «суспільствами тих, кому за 50», середня тривалість життя становитиме 83,4 року, ми працюватимемо до 70 років або навіть довше. І навіть якщо — як ми сьогодні припускаємо — західній цивілізації, як і раніше, загрожуватиме небезпека ісламістського терору, Європі все ж таки доведеться вирішувати демографічні проблеми за рахунок масової імміграції з країн третього світу, зокрема, з арабських та азіатських країн. У всіх західних країнах рівень народжуваності вже сьогодні нижчий за середню норму відтворювання, яка становить 2,2 дитини на жінку дітородного віку. За прогнозом, ця тенденція збережеться.

Ким будуть «нові європейці»? Що буде в їхніх серцях і розумах? Вже сьогодні іслам у Франції — це друга за значенням релігія, а в центрі Європи живе кілька мільйонів людей, які поклоняються пророку.

Якщо розглядати майбутнє з цього погляду, то Осама бен Ладен, звернувши всі свої сили на боротьбу із західною цивілізацією, зробив безглузду помилку. Він міг би спокійно зачекати, і приблизно через 50 років, як мені нещодавно намагалися пояснити у Північному Рейн- Вестфалії, якийсь темношкірий баварець на ім’я Абдулла або Мухаммед внаслідок перемоги на демократичних виборах міг би стати німецьким канцлером. Німецький бундестаг складався б значною мірою із німців турецького, курдського, арабського або російського походження, в Німеччині збудували б сотні нових мечетей та медресе, і німецькі політики добровільно перейшли б у іслам, щоб завоювати симпатії нових виборців із Гессена, Нижньої Саксонії або Мекленбурга.

Звичайно, йдеться не про «расову загрозу» з Півдня або Сходу. Йдеться про небезпеки, пов’язані зі зміною системи цінностей. До Європи з’їжджаються представники різних культур. Чи зможуть старі європейські народи прищепити їм західну систему цінностей? Чи стануть чужинці, оселившись у європейських містах, «справжніми» європейцями? Чи зрідняться вони з культурними й гуманітарними цінностями європейської цивілізації? Практика свідчить, що азіатські або арабські іммігранти стійкі до європейського впливу.

Як внаслідок імміграції виглядатимуть вибори до парламенту в Страсбурзі, якою буде структура цього парламенту, якщо дійсно дійде до радикальних змін у демографічній і цивілізаційній структурі європейського суспільства? Чи не зробить європейське об’єднання доступнішим і без того вже сьогодні відкритий простір для чужої цивілізації, яка у своїй експансії після скасування кордонів більше не зіткнеться з внутрішньоєвропейськими перешкодами? Чим тоді стане Європа?

Відповідь напрошується: нас знову врятує Америка. Для багатьох європейців символом Америки стала статуя Свободи. Те, що Америка є демократичною і буде такою завжди, — погляд, якого судорожно дотримується більшість західних країн. Однак страх європейської та певною мірою також польської інтелігенції — хоча польський уряд дотримується явно проамериканської позиції — перед домінуванням Америки випливає із запитання, що станеться у світі, якщо Америка перестане бути бастіоном ліберальної демократії, зберігши при цьому свою військову та економічну і культурну потугу. Риторика релігійного хрестового походу, яку виголошує наймогутніша людина у світі, президент США, може принести світові як добро, так і зло. Нещодавно у Гамбурзі хтось намагався переконати мене в тому, що через 50 років головною демократичною державою у світі буде оновлена Росія. Тобто ролі поміняються. Жоден політичний порядок у світі не є вічним.

Загалом все виглядає дуже захоплююче. Однак ніщо не може вплинути на те, що сьогодні Польща не має іншого вибору: вона повинна зважитися на шлюб з Європою і триматися Сполучених Штатів. Можливо, цього разу справи підуть краще.