Момент істини для Бельгії

Схоже, маленьке Королівство Бельгія, відоме своїм шоколадом і різноманіттям сортів пива, приречене на постійні випробування. Якщо впродовж століть ця країна була полем головних європейських битв, а в минулому столітті пережила дві німецькі окупації, то тепер вона стоїть перед загрозою розпаду на дві частини: Фландрію і Валлонію. І це попри те, що Бельгія за останні 50 років пережила економічний бум і стала взірцем західної ліберальної демократії.

Нагадаємо, що останні 14 місяців після парламентських виборів у червні 2007 року Бельгія переживає політичну кризу. І багато хто вже прорікає розпад королівства через зростаюче напруження між двома основними громадами: фламандською на півночі і валлонською на півдні країни. Перша складається з фламандців, які розмовляють нідерландською мовою і становлять 60 вiдсоткiв від 10,5-мільйонного населення королівства. Друга — валлонці, які розмовляють французькою мовою і становлять меншість. Крім того, у Валлонії проживає німецька меншина чисельністю 70 тис. чоловік. Третім федеральним регіоном є столиця Брюссель, у якій дві офіційні мови: нідерландська і французька. Третьою неофіційною мовою в Брюсселі є англійська. Це викликано тим, що тут розміщено штаб-квартира Європейського Союзу та НАТО. Зрозуміло, що дипломати з більшості європейських країн змушені користуватися саме англійською мовою, яка разом з французькою є офіційною мовою Альянсу.

Однак не в мові чи культурній особливості криється головна причина нинішньої політичної кризи в Бельгії. В грошах, хоч як це дивно звучить. Багатший фламандський регіон хоче більшої автономії. А деякі політичні партії, зокрема, права Фламандська націоналістична партія, взагалі вимагає незалежності для Фландрії. При цьому прихильники відокремлення спираються на статистику, яка свідчить, що по ВВП відрив між Фландрією і Валлонією становить 20 %, а рівень безробіття — 6 % проти 16 % . Коли доля північного регіону в національному експорті перевищила 80 %, фламандці сказали: «Досить годувати бідняків!».

Зі свого боку, валлонські політики побоюються, що більша автономізація Фландрії може призвести до руйнування системи соціального забезпечення громадян, а в перспективі — до розколу країни. Деякі з цих політиків навіть заявили, що у випадку відокремлення Фландрії не виключено, що Валлонія може приєднатися до Франції. До речі, дані опитування громадської думки, яке було нещодавно проведено у франкомовних районах Бельгії, підтверджують, що за об’єднання з Францією у випадку розпаду Королівства виступає 60 відсотків опитаних.

Зрозуміло, що настрої населення передалися політикам, які були обрані до парламенту минулого року. Внаслідок існуючих протиріч між регіонами правлячу коаліцію було сформовано лише через дев’ять місяців після виборів — у березні 2008 року. Прем’єром став лідер фламандських християнських демократів Ів Летерм, якому так і не вдалося залагодити розбіжності між двома політичними таборами: фламандцями і валлонцями.

Однак дві сторони у протистоянні, схоже, не помітили, яку ціну доведеться заплатити країні за егоїстичність і недалекоглядність фламандців. А бельгійські економісти вже б’ють тривогу. Вони прогнозують, що у вересні інфляція перевищить шiсть відсотків, тим часом як зростання економіки з 2 % у 2008 році зменшиться до 1,5 в наступному. За даними Національного банку Бельгії, збитки становитимуть 2,5 млрд. євро через неспроможність уряду реагувати і своєчасно вживати заходи з подолання наслідків світової фінансової кризи, збільшення ціни на енергоносії. Тим часом втрата довіри до політичного класу Бельгії впливає на надходження прямих іноземних інвестицій. За оцінками економіста нідерландсько-бельгійського банку ING Жюльєна Мансо, через кризу Бельгії доводиться більше сплачувати на рефінансування державного боргу, який сягнув 85 % ВВП і становить 200 млрд. евро.

Очевидно, що бельгійська політична еліта розуміє серйозність нинішньої кризи і намагається знайти інституційні шляхи виходу з неї. Зокрема, король Бельгії Альберт II і прем’єр-міністр Ів Летерм дійшли згоди щодо необхідності проведення інституційної реформи. Під час дебатів у парламенті бельгійський прем’єр заявив, що коаліція, яка складається з п’яти партій, що об’єднують представників валлонської та фламандської громади, сповнена рішучості провести реформи з надання великих повноважень регіонам. Утім, 14 липня, після того, як кабінету міністрів не вдалося наділити регіони більшою владою і покласти кінець кризі влади у країні ,Летерм подав королю прохання про відставку. Проте Альберт II не прийняв її, натомість 17 липня доручив трьом «мудрецям»-переговірникам Франсуа-Ксав’єру де Доннеа, Реймонду Лангендрієсу і міністру-президенту німецькомовної громади Бельгії Карлу-Хайнцу Ламберту до кінця липня розробити рекомендації щодо виходу країни з кризи.

Зрозуміло, що за такий короткий час навряд чи можна було знайти рішення цієї проблеми. Тому 31 липня після зустрічі з «мудрецями» у присутності прем’єра король заявив про досягнення прогресу. Як відзначалося у повідомленні для преси, Альберт II попросив посередників доповісти про свою роботу у другій половині вересня. Зокрема, вони мають вивчити, яким чином можуть бути забезпечені гарантії для започаткування інституційного діалогу. При цьому, на думку короля, потрібно зосередити увагу на міжінституційному діалозі і перш за все з’ясувати, яким чином можна пов’язати одне з одним різні інститути: регіони, комуни і федеральну державу в ході глибокої реформи держави. Іншими словами, як безболісно розділити повноваження між трьома суб’єктами.

Однак вирішення цього питання ускладнюють вимоги фламандців, щоб переговори вели дві національні громади: нідерладськомовна і франкомовна. Тим часом франкомовні партії наполягають на тому, щоб за столом переговорів сиділи три регіони: фламандський, валлонський, а також і Брюссель.

Як повідомив бельгійський ліберал Франсуа-Ксав’єр де Доннеа, представлений королю попередній звіт констатував волю політичних партій дійти згоди щодо нового розподілу повноважень між державою та «федеральними суб’єктами» — регіонами і комунами.

Відтак оглядачі вважають, що всередині вересня для Бельгії наступить момент істини. Вже на горизонті накопичуються хмари і очікується, що восени в країні, яка перебуває в стані кризи з червня минулого року, може статися черговий спалах напруження з огляду на те, що заплановані на червень наступного року регіональні вибори залишають мало місця для компромісу. Як відомо, в другій половині вересня «мудреці» мають представити вихід із затяжної політичної кризи. Але, з іншого боку, не можна назвати випадковим те, що на 21 вересня заплановано з’їзд фламандських націоналістів, які вже скаржилися, що на даний момент не було виконано жодну з їхніх вимог. Відтак це фактично означає, що націоналісти дають невелику відстрочку як переговірникам, так і своїм союзникам з Фламандської християнсько-демократичної партії. Адже союз цих двох партій уже заявляв про бажання негайно застосувати «конфедеративну логіку». А це вписується в «діалог комун з комунами», до якого запрошено регіони і який дозволить фламандцям досягти мети ще до регіональних виборів, запланованих на червень 2009 року.

Зі свого боку, франкомовна громада Бельгії також не збирається здаватися. Валлонські центристи на чолі з Джоуль Мілке, відомої у Фландрії як «мадам «ні», попередили, що залишатимуться твердими прихильниками захисту прав франкомовних навколо і в самому Брюсселі. На їхню думку, міжінституційний діалог повинен базуватися на рівних правах регіонів, комун, а також федеральної держави. «Фламандці хочуть, щоб франкомовні здалися, не борючись за статус Брюсселя та його околиць і не починаючи переговорів», — заявив ще один ворог Фландрії Олів’є Менген, лідер Фронту франкомовних Брюсселя. Він сказав, що побоюється глибокої кризи, яка призведе до дострокових виборів задовго до червня 2009 року.

Залишається сподіватися, що бельгійські «мудреці» виявляться на висоті і запропонують рішення, яке влаштовуватиме обидві стороні конфлікту. А фламандські і валлонські політики будуть достатньо мудрими, щоб у момент істини піти на компроміс і зберегти єдність країни. І таким чином довести, що Бельгія успішно пройшла випробування на регіоналізацію і тим самим показала іншим країнам приклад, як можна вирішувати питання розподілу повноважень між державою та регіонами, не руйнуючи при цьому цілісність країни.