«М’яка» війна на сході Європи

На далеких берегах Чорного моря на півдні Кавказьких гір напруження, що наростає між Кремлем та крихітною Грузією, здається, виходить з-під контролю. Російські військові розвідники були заарештовані в Тбілісі за шпигунську діяльність, яка в цій частині світу означає спробу дестабілізації грузинського уряду. На зустрічі міністрів оборони країн членів НАТО у Словенії міністр оборони Росії Сергій Іванов лаяв присутніх за те, що вони озброюють Грузію з метою використання військової сили для вигнання російських військ із грузинської території. Більш того, президент Володимир Путін порівняв дії молодого грузинського президента Михайла Саакашвілі з Лаврентієм Берією, який очолював смертоносне НКВС під час правління Йосипа Сталіна. У Вашингтоні мало хто пам’ятає, коли востаннє у зовнішній політиці Росія проявляла таку озлобленість. Із убивством незалежної журналістки Анни Політковської ситуація, здається, тільки погіршилася.

Існує кілька поглядів про розростання кризи на Південному Кавказі, тлумачення яких помилкові. По суті, розмови про війну на півдні Кавказу не мають жодного стосунку до нестабільності на Північному Кавказі. Грузія не має нічого спільного з Інгушетією або Дагестаном, і потенціал для жорстокості в сепаратистських регіонах Грузії не пов’язаний з жорстокістю російських військ, що триває в Чечні. Запеклі й радикально налаштовані ісламські народи рідко переходять через гори на півдні, й лише в тому випадку, щоб сховати свої сім’ї та дітей від бомбардування або холодної зими. І завдяки століттям терпимості, Грузія та її сусіди — Азербайджан і Вірменія — значною мірою володіють імунітетом від релігійного фундаменталізму, але не від залишків спадщини радянської окупації.

Криза в Грузії не є поверненням до громадянських воєн, які роздирали Південний Кавказ після краху Радянського Союзу та заморожених конфліктів в Абхазії та Південній Осетії, на кордоні Грузії та Росії, а також у Нагірному Карабаху, на кордоні між Вірменією та Азербайджаном. Це були успадковані від радянського режиму війни, викликані зрозумілими, але часто неправильно витлумаченими спробами народів повернути назад вимушені сталінські депортації і переробити кордони древніх суспільств уздовж релігійних та етнічних ліній.

Політичний конфлікт, який відбувається зараз, є наслідком зусиль місцевих, демократично обраних лідерів, покінчити з замороженими конфліктами і побудувати суверенні держави, які б мали територіальну цілісність та перспективу входження до європейських інститутів та ринків. Саме тиск на Росію, щоб вона вивела війська, які продовжують мілітаризувати регіон, а також зростаючий інтерес Європи та США до слабких демократій, навіяли на Москву страх втратити свою ілюзорну імперію.

Протягом другого терміну правління Путіна як президента Росії війна між «м’якими» силами Росії та Заходу велася вздовж північного узбережжя Чорного моря, зачіпаючи столиці Молдови, України та Грузії. На одному боці цього змагання лежить Кремль, який сподівається відродити гегемоністичну систему, що нагадує імперію XIX століття, де «демократія» управляється, а в економіках сусідніх держав домінують керовані Кремлем монополії, а політичні асоціації глушаться всередині Співдружності незалежних держав. Захід має протилежну й значно переважаючу для маленьких держав на Чорному морі альтернативу самовизначеної демократії, вільної ринкової економіки, рівність у рамках Євроатлантичних інститутів, таких, як СОТ, ЄС та НАТО.

Не треба звертатися за порадою до розвідувальних органів, щоб зрозуміти, що нафтоавтократія, яка базується в Москві, навряд чи виграє змагання політичних ідей, ринків та вплив над колишніми колоніями, якщо як альтернатива залишаться тісні відносини з Європою та США. Революція троянд у Грузії та помаранчева революція в Україні продемонстрували це дуже ясно, особливо президенту Путіну, який був шокований швидкістю виникнення проєвропейських урядів на пострадянському просторі. Для еліти, яка знайома з історичною неминучістю, Росія, напевно, видавалася на грані від другої принизливої поразки в одному поколінні.

Але Путін зрозумів, що Росія може використати газ та нафту як енергетичну зброю, висилати неспокійні західні неурядові організації, ремілітаризувати заморожені конфлікти, час від часу відправляти агентів із реорганізованої служби безпеки для того, щоб примусити замовкнути журналістів. Саме це відбувається у Придністров’ї, Абхазії, а незабаром може статися в Криму. Сумно, що Кавказ перетворився на нові Балкани — забутий регіон, де стара, ворожа імперія висловлює роздратування проти менш впливових народів, де війни, одного разу розпочавшись, уже ніколи не зупиняються.

Саме тут лежить проблема для Європи та США. Якщо її залишити без уваги, задерикуватість Росії перетвориться на жорстокість, а змагання «м’яких» сил Москви та Європи опуститься до чогось більш мілітаризованого та небезпечного. Як мінімум, регіон стане ізольованим, і його економічний розвиток припиниться. Оборонні бюджети почнуть зростати і одночасно прискориться фрагментаризація політики та інфантильних демократій. За нинішнього курсу протягом місяців Південний Кавказ почне копіювати страхітливі умови Західних Балкан на початку останнього десятиріччя. Неминуче Європа та США будуть вимушені робити те ж саме, що вони робили на Балканах з великим небажанням наприкінці 1990-х років. Спочатку вони повинні будуть домовитися об’єднати ресурси й працювати разом. Потім вони повинні наказати задерикуватій країні зібрати речі, та йти додому. І, нарешті, вони повинні наповнити регіон різними громадянськими та економічними проектами, спрямованими на посилення кавказьких демократій та будівництво більш тісних відносин з Європою. Якщо це почати робити раніше, то це обійдеться дешевше.

Брюс ДЖЕКСОН — президент Проекту перехідних демократій, міжнародної неурядової організації, яка працює на Балканах та колишніх республiках СРСР.