Митний союз завдав удару по своїй слабкій ланці — Білорусі
У Вітебську проходить генеральне прибирання. Фарбують будинки, паркани, з балконів на центральних вулицях жителів змусили прибрати зайві предмети, меблі. Усе має бути в архітектурних нормах. На прибирання й будівельні роботи за радянськими шаблонами мобілізовані працівники державних організацій. Як повідомив ІА REGNUM вчитель вітебської школи, «вирубують залізницю. Від м’ясокомбінату дві вітки ще за радянських часів збудували — думали, ковбасу гнатимуть на Москву вагонами, але настали тяжкі часи. Колія заросла деревами — зараз їх вирубують, відправили на рейки людей із сокирами й пилами. Мені казали, там не лише комунальники працюють — направляють з інших організацій міста».
Жителі впевнені, що ажіотаж пов’язаний з візитом бацьки Лукашенка до міста. Городянам нічого не повідомляють, охороняють державну таємницю задля безпеки першої особи. Співбесідник ІА REGNUM впевнений, що «чекають Лукашенка. Наше начальство тремтить, у паніці — бояться, що познімають з посад. Він же нещодавно був у Івацевичах — щось йому там не сподобалося, зняв директора «Івацевичдреву». Тепер на «Вітебськдрев» приїде — він об’їжджає всі деревообробні підприємства. Швидше за все, на вертольоті прилетить — а з вертольота все видно. От і кинулися траву косити, дерева рубати, фарбувати, асфальтувати». Щоб сподобатися отцю нації, голова Вітебського облвиконкому Олександр Косинець наказав асфальт класти просто на сніг. Часу на укладення подушки з гравію вже немає.
Завзяття чиновника зрозуміле. Він у листопаді 2008 року був призначений Олександром Лукашенком керувати північним регіоном Білорусі, що межує з Росією. У вересні Косинець став членом Ради республіки національних зборів Білорусі, що свідчить про довіру керівника республіки до свого підлеглого. Довіру, як то кажуть, треба виправдовувати. От і старається.
Але це зовнішня картинка того, що відбувається в сусідній країні. Не відпускаюче радянське минуле проявляється не лише в укладанні асфальту на сніг. Усе набагато складніше й свідчить про кризу, що вразила республіку. До речі, жодної таємниці в активності вітебських чиновників немає. Сам бацька, пояснюючи громадянам призначення головою виробничо-торговельного концерну лісової, деревообробної й целюлозно-паперової промисловості Олександра Переславцева, повідомив, що незабаром збирається відвідати деревообробні підприємства Могильова й Вітебська для оцінки ситуації з виконанням планів модернізації виробництв.
Проблеми деревообробної промисловості з недавнього часу не на жарт занепокоїли президента країни. Після відвідин низки комбінатів він залишився вкрай незадоволеним низьким темпом робіт з їхньої реконструкції й модернізації. Керівники підприємств назвали головну причину затягування робіт. Виявляється проблема в плинності кадрів. Люди звільняються через низьку зарплату, погані умови праці, й хто може, виїжджає до сусідньої Росії.
Рішення знайшлося швидко й легко. Заборонити звільнення без згоди начальника. Тим самим закріпити людей на підприємстві й території. Через тиждень було видано президентський декрет № 9 «Про додаткові заходи для розвитку деревообробної промисловості».
Декрет закріпив обов’язкову контрактну систему найму для працівників тих підприємств деревообробки, на яких ведеться модернізація із залученням державних коштів. Інших, до речі, в Білорусі практично немає. Контракт укладатиметься на весь термін реалізації інвестиційного проекту. Можливість звільнитися з підприємства зберігається — «за рішенням наймача». Якщо все-таки виникає термінова необхідність у звільненні, а наймач не хоче відпускати працівника, то ухвалу має винести не суд, а місцевий губернатор. Йому належатиме останнє слово в конфлікті працівника й наймача.
Це, так би мовити, адміністративна прив’язка, точніше нове видання кріпосного права по-білоруськи. У нинішньому столітті цього не достатньо. Мають бути й фінансові важелі. Робітники, які все-таки отримали дозвіл на звільнення, повинні будуть повернути рідному підприємству частину заробітної плати, отриманої в період роботи за контрактом. У декреті ця частина, яка підлягає поверненню, називається доплатою, що «не входить до складу заробітної плати». Якщо робітник не має грошей, то його повернуть на його робоче місце під контролем представників органів внутрішніх справ, щоб так званий борг повернути наполегливою працею.
Дієвість фінансового важеля не викликає сумнівів. Середня зарплата на підприємствах деревообробної промисловості становить близько 130 доларів. Як зауважив один вітебський робітник, зарплати в 1,5 млн рублів (близько 200 доларів) йому вистачає лише на продукти й одяг, і якби була сім’я, то він би виїхав на роботу до Росії. «У Росії теж не мед, просто так грошей не платять». Але можна знайти роботу за більшу зарплату.
Уже давно кадрова проблема дуже гостро стоїть у Білорусі. У Мінську вакансій у 10 разів більше, ніж безробітних, повідомило Міністерство праці й соціального захисту. Виступаючи в парламенті, занепокоєнням щодо відпливу кадрів поділився віце-прем’єр Михайло Русий, який займається сільським господарством. Цю проблему він назвав головною для білоруського АПК.
Білоруські медики, маючи зарплату 200—400 доларів, готові виїхати до сусідньої країни. Тим паче що ні мовного, ні правового бар’єру для цього немає. Уже не новина, що невеликі міста й села ризикують залишитися без лікарів і медперсоналу. Із кваліфікованих фахівців виїжджають топ-менеджери, програмісти, журналісти, архітектори. Традиційно з робочих спеціальностей це будівельники. Навіть офіційна Федерація профспілок зауважила, що в першому півріччі цього року в країні на 100 тис. поменшало працюючих. При цьому чисельність безробітних не збільшилася.
Ситуація з кадрами дійсно складна. Люди не хочуть працювати задарма, та й ще, як багато хто скаржиться, при хамському ставленні керівництва. От і голосують ногами. Уже зрозуміло, що спроба зберегти радянську модель економіки зазнала краху, й міграційні процеси є одним з найочевидніших симптомів кризи.
Свого часу з такими проблемами зіткнувся сталінський Радянський Союз. І вождь усіх народів не знайшов нічого кращого крім заборонити вільне звільнення, а за запізнення на роботу судити й кидати за грати. І що ж? Та нічого. Жодного сталінського п’ятирічного плану не було виконано. Реальні цифри виробництва настільки відрізнялися від планових, що їх просто не публікували. Людям розповідали лише про відсотки зростання. Навіть цифри виробництва озброєння під час війни з Німеччиною та Японією не відповідали реальності, оскільки країну охопила епідемія приписок. А про якість продукції годі й казати. Колгоспникам просто відновили кріпосне право. Їм паспорти почали видавати лише в 1970-х рр. І країна відчувала постійний дефіцит продовольства.
Як планує Лукашенко модернізувати підприємства, якщо люди не хочуть на них працювати? Напевно, це навіть йому не відомо.
І ще один чинник. Митний союз завдав удару по своїй слабкій ланці — Білорусі. Продукція неконкурентоспроможна й може привабити споживача лише низькою вартістю. А для цього треба менше платити людям. Коло замкнулося, й виходу з нього не видно. Хіба що в усіх відібрати паспорти, залишити лише один на всю країну.
