На межі геноциду
Християнський і ісламський Судан у пошуках миру
Уряд Судану та бойовики, які підтримували його, систематично жорстоко поводились iз мирними жителями Дарфура, й відповідальні за це повинні бути покарані Міжнародним кримінальним судом, мовиться в опублікованій доповіді комісії ООН. Комісія дійшла висновку, що суданський уряд не здійснював політики геноциду, однак він і бойовики, які діяли при його мовчазному схваленні, винуваті в жорстокому поводженні з мирним населенням — тортурах, зґвалтуваннях, убивствах. Комісія рекомендувала Раді Безпеки ООН негайно передати справу про ситуацію в Дарфурі на розгляд Міжнародного кримінального суду — першого у світі міжнародного трибуналу з воєнних злочинів.
Наразі можна говорити про те, що один iз найбільш руйнівних, тривалих і жорстоких конфліктів на планеті, можливо, нарешті має шанс завершитись. Після двадцяти двох років воєнного протистояння та двох мільйонів смертей ісламський уряд підписав мирний договір iз повстанцями Півдня.
У Південному Судані, по суті, проходить лінія зіткнення арабської та чорної Африки. Керівництво країни почало активно запроваджувати іслам після державного перевороту 1989 року, коли до влади прийшла проісламська військова хунта на чолі з Омаром Хасаном Ахмадом аль-Башіром. Мусульманська Північ і християнський Південь не могли знайти між собою спільної мови фактично від першого дня проголошення незалежності країни. Однак ці відносини переросли у повномасштабну громадянську війну, коли тодішній президент Судану Джафар аль-Німейрі вирішив силовими методами перетворити Судан на ісламську державу. Нинішня суданська влада, схоже, пішла набагато далі аль-Німейрі. Ісламську державу практично було побудовано. Закони шаріату понад десятиліття тому було поширено на все населення країни, не виключаючи і християн. Але незважаючи на релігійні утиски, повстанці з Народно- визвольної армії Судану (SPLA) домоглися вражаючих результатів у протистоянні владі.
Повстанці Півдня давно вимагали від емісарів президента Омара аль-Башіра визнати їхнє право на поділ Судану за конфесійним принципом: Північ — для мусульман арабського походження, Південь — негроїдному населенню, що сповідує християнство. Представники церкви в Судані вважають, що в країні, де проживають мільйони християн, бути християнином є не життя, а виживання. Християнські родини найчастіше можуть сказати — хто ж наступний у черзі піти з життя? І вони щовечора дякують Богові, що можуть зібратися разом.
Чомусь християнський світ всі ці роки сором’язливо закривав очі на те, що в Судані молодих дівчат-християнок ґвалтують солдати, чоловіків вбивають, дітей і жінок забирають у рабство, а церкви, школи та лікарні спалюють. Гоніння християн в Судані продовжується із середини 50-х років минулого століття, з невеликою перервою у 70-х роках. У 1983 році, коли ісламський уряд прийшов до влади, було внесено зміни до конституції країни, котра стала ґрунтуватися на ісламських законах. І тоді ж офіційно була проголошена священна війна — джихад проти невірних.
Судан, який за територією займає перше місце в Африці (його площа 2,5 млн. кв. км) перетворився на арену жорстокого протистояння в 1983 році, коли Народно-визвольна армія Судану підняла повстання в південних провінціях.
Проте часи змінюються. Колишній радикалізм замінює прагматичний розрахунок. Але найважливішим чинником, котрий визначив нинішню домовленість щодо миру, став нафтовий фактор. Багаті поклади нафти, знайдені в Судані, виявилися саме в районах збройних сутичок урядових військ і Народно-визвольної армії. Уряд без попередження почав виселяти десятки тисяч селян iз їхніх домівок, що межували з зоною «нафтового поясу», що не могли не відзначити правозахисники в різних країнах світу, які розгорнули гучну кампанію проти геноциду. Тому саме в цьому загальному контексті варто розглядати історичну для Судану угоду щодо припинення громадянської війни. Влада пішла на безпрецедентні поступки, яких понад два десятиліття домагалися повстанці на чолі зі своїм лідером Джоном Гарангом.
Найсерйознішим викликом просуванню до миру на Півдні є продовження знущань iз мирного населення в західній області Судану Дарфурі. Спонсори процесу розрядки між Північчю та Півднем сподіваються, що політична стабілізація між цими регіонами країни надасть змогу умиротворити й Дарфур. Одним із факторів збройного опору на Заході стало побоювання того, що жителі Півночі й Півдня відріжуть від ресурсів країни жителів західного регіону, і можливо, що пропозиція для них взяти участь у новому уряді національної єдності могла б перекреслити їхні попередні побоювання.
Для досягнення миру в Дарфурі необхідно розгорнути поліцейські або військові сили, щоб надати цим людям шанс повернутися у їхні спалені села. Але зрозуміло, що постачальником таких миротворчих сил в жодному разі не може бути уряд Судану, якому його жертви не довіряють iз цілком очевидних причин. Між тим, подібна акція не має шансів відбутися в разі, якщо суданський уряд не погодиться на неї. Потрібний був дипломатичний тиск, щоб підштовхнути Судан до переговорів iз жителями Півдня країни, очевидно, що й у випадку західного регіону подібний тиск знадобиться знову. Але це трапиться лише в тому випадку, коли суданський уряд буде поставлено перед фактом, що міжнародне визнання та інвестиції до країни стануть можливі лише після врегулювання ситуації на Заході.
Ситуація в Дарфурі лише погіршується. Суданський уряд просто ігнорує рішення Ради Безпеки ООН, що вимагає роззброєння, арешту й судового переслідування арабської міліції «Джанджавід», котра є відповідальною за скоєння найбільших злодіянь у регіоні. Навпаки, практикується залучення цієї міліції для участі у спільних воєнних діях. Безкарність продовжує домінувати в Дарфурі, протягом останніх двох місяців не прослідковувалось жодної ознаки урядових дій з приводу арешту та віддання під суд лідерів «Джанджавід» згідно з повторними запитами Ради Безпеки ООН. Таким чином, укладання угоди між Північчю та Півднем ще зовсім не є завершенням нерозв’язаного конфлікту в Судані. Без вирішення питання гуманітарної кризи в Дарфурі взагалі неможливо говорити про припинення насильства з боку суданського уряду. Вже пройшло два роки з того часу, як війна спустошує Захід Судану. Очевидно, що протистояння між африканськими селянами та арабськими кочівниками в дійсності є жорстокою кампанією з боку тоталітарного режиму, який, користуючись слабкою реакцією західних країн, сприяє розширенню конфлікту.
