На шляху до Атлантичного розлучення?
Які сили рухають Америку і Європу в різні боки? Один із чинників полягає в тому, що центр гравітації Північної Америки пересувається на Захід. Каліфорнія вже давно обігнала Нью-Йорк як найбільш населений штат США. Британська Колумбія відіграє дедалі важливішу роль для Канади. Силіконова Долина й Майкрософт розташовані на Західному узбережжі. Японія, незважаючи на недавні труднощі, залишається економічним велетом. І Китай для США є водночас і найбільшою економічною можливістю, і найбільшим потенційним суперсильним суперником.
Сьогодні торговельні диспути мають найбезпосередніший вплив на зміни в трансатлантичних відносинах. Спроби США розширити свою екстра-територіальну юрисдикцію, включно із спробою заборонити британським бізнесменам відвідувати Кубу, підігрівають обурення Європи. Відношення Європи до імпорту карибських бананів і «гормоналізованої» яловичини спричинює сильну реакцію в Північній Америці. Ці торговельні диспути важко залагодити через розбіжності в комерційних інтересах. Компанії дедалі частіше потребують допомоги своїх урядів. Конфлікти стають невідворотними.
Загрози атлантичному партнерству з боку Європи такі самі зловіщі. Їх спричинює інтеграція Європи. Це, зокрема, мотивує бажання створити європейського суперника могутності США. Я кажу «зокрема», оскільки не всі, хто підтримує створення єдиної європейської держави, є антиамериканцями. Хоча є й такі.
У Франції під час референдуму 1992 року щодо маастрихської угоди один з плакатів, використаних агітаторами для позитивного голосування, зображав Янкі-ковбоя, який розчавлює своїми чобітьми земну кулю. Напис свідчив: «Побудувати єдину Європу — значить надати нам ваги».
Президент Міттеран висловився ще палкіше: «Франція про це не знає, але ми перебуваємо у стані війни з Америкою. Так, у нескінченній війні, важливій війні, війні без смертей. Так, вони дуже жорсткі, ці американці, вони ненаситні, вони хочуть неподільної влади над усім світом».
Нещодавно французький міністр закордонних справ Юбер Ведрін почав атаку на США, знову порушивши питання Америки як «суперсили». Багатьом адвокатам євро хотілося б, щоб ця валюта була суперником долара як міжнародна резервна валюта.
До певної межі, а також за умови прийняття рішень на основі консенсусу для єдиної іноземної політики ЄС наявні всі необхідні передумови. У членів ЄС є багато спільних інтересів. І є сенс захищати й просувати ці інтереси кооперативними, координованими діями. Проте із зростанням потенціалу таких акцій збільшується й потенціал можливого конфлікту з Північною Америкою. Політика європейських країн щодо таких держав, як, наприклад, Куба, Ізраїль, Ірак і Лівія, відрізняється від політики США.
Досі вказані відмінності не заважали фундаментальній гармонії альянсу. Утім не так важко передбачити ситуації, в яких ці розбіжності можуть стати важливими. А що, коли ЄС дотримуватиметься зовсім іншої точки зору на передання сучасних технологій Китаю, ніж США? Скільки мине часу, перш ніж відносини з Китаєм стануть ареною для трансатлантичного суперництва?
Найвразливішим аспектом питання постає майбутнє військових відносин між Європою і Північною Америкою. Протягом 50 років саме ці відносини були наріжним каменем партнерства, незважаючи на складнощі, зумовлені тим, що не всі європейські члени НАТО є членами ЄС і не всі члени Європейського союзу є членами НАТО. Західноєвропейський Союз (ЗЄС), у який входять усі відповідні країни, надавав організаційну структуру для збереження й просування партнерства.
Внаслідок ініціативи уряду Великої Британії ЗЄС стане частиною ЄС. Уряд Об’єднаного Королівства підписав у Сент-Мало угоду з Францією, яка забезпечує військову кооперацію між двома країнами «у межах і за межами» НАТО. Інші угоди стосуються створення автономних європейських оборонних сил. Не важко помітити, що європейська військова співпраця за рамками НАТО має суттєве значення для атлантичного партнерства. Роль Великої Британії у просуванні цих ініціатив спричинює запитання: до яких пір вона відіграватиме свою традиційну роль держави, яка «будує мости»?
Я не веду до заперечення потенціалу цієї ролі, яка залишається, як і раніше, важливою. Більш того, це та роль, яку Британія не зможе виконувати, якщо вона вийде з Європейського союзу, як іноді про це твердять. Та навіть всередині ЄС, роль Британії вже ніколи не буде для США як щось само собою зрозуміле.
Холодна війна була тим клеєм, який тримав обидва береги Атлантики укупі. Напруження і відмінності бліднули перед радянською загрозою. Клей розчинився. І оскільки загрози більше немає, багато хто думає, що можна й ризикнути.
Це глибоко помилкова й поверхнева точка зору, хоч і дуже поширена в Європі, з кількома прихильниками у Британії. Якщо партнерство замінять суперництвом, а суперництво — ворожнечею, програють і Європа, й Америка. Хтось може сказати, а точніше — вже каже, що Європа ніколи не зможе змагатися з Північною Америкою та що всі ці спроби заздалегідь приречені на фіаско. Я з цим згоден. Проте навіть спроби такого суперництва наносять збитків партнерству.
Багато проблем, що виникли після Холодної війни, можна якнайкраще вирішити, тільки якщо Європа й Америка діятимуть спільно. Косово — один із прикладів. Навіть на далекому Східному Тіморі Британія й Америка надають підтримку основному австралійському контингенту.
Якщо замість спільної роботи Європа та Північна Америка почнуть займатися своїми проблемами зі своїх власних позицій і розв’язуватимуть їх шляхом суперництва й ворожнечі, інша частина світу опиниться в найневигіднішому положенні. Що, якщо, скажімо, відбудеться зіткнення між Тайванем і Китаєм? Чи будуть Європа й Америка на одному й тому ж боці? А якщо Європа та Америка розійдуться у думках щодо якогось майбутнього конфлікту на Балканах? А що, якщо виявиться, що вони підтримують різні сторони конфлікту?
Аби підтримати атлантичне партнерство, потрібне велике зусилля, щоб миротворці з обох боків були напоготові й знали про цю небезпеку. Часто цей трансатлантичний вимір — а саме, необхідність підтримувати партнерство — не є вирішальним чинником при прийнятті рішень. А от якщо не дати цій проблемі зникнути з поля зору і якщо люди, які перебувають при владі, вирішать мінімізувати проблеми й пом’якшувати шкоду, небезпеки можна уникнути. Без зазначених зусиль Атлантичне Партнерство у момент свого величезного процвітання може бути приреченим на розлучення.
