На вулиці вийшов «другой русский»?

Що відбувається з російським суспільством і в російському суспільстві? Чи справді акції протесту такою мірою неочікувані, чи все ж вони були передбачені? Про це «День» поговорив із Володимиром МАГУНОМ, завідувачем сектора досліджень особистості Інституту соціології РАН, провідним науковим співробітником Національного дослідного університету «Вища школа економіки», який був одним із гостей V Міжнародних соціологічних читань пам’яті Наталії Паніної, що відбулися в Інституті соціології НАНУ минулої суботи.

— З одного боку, багато експертів, журналісти, просто вдумливі спостерігачі вже давно відзначають незадовільний стан справ у російському суспільстві. Говорять про те, що ми йдемо в безвихідь, що упродовж багатьох років влада не впроваджує назрілих реформ у різні сфери життя. У країні досі не створено ключових соціальних інститутів сучасного суспільства, усе тримається на ручному управлінні. Реформи необхідні, це зрозуміло всім. Але люди, що ухвалюють рішення, бояться взяти на себе відповідальність, адже не буває безболісних реформ.

Крім того, майже всі погоджуються, що змін треба очікувати зверху, саме суспільство залишається пасивним. На цьому тлі останні події в Росії справді несподівані.

Із другого боку, була інформація, що суспільство змінюється. Буквально протягом місяців, що передували виборам, з’явилися два документи, котрі стали широковідомими, у яких ідеться, що завдяки покращенню економічного стану протягом останнього десятиліття в Росії помітно зросла кількість середнього класу, і це принципово змінює всю соціальну й політичну ситуацію у країні. Показово, що один із цих документів («Стратегія-2020») було підготовлено на замовлення уряду, а другий («Рушійні сили та перспективи політичної трансформації в Росії») виконано навколоурядовим Центром стратегічних розробок.

У доповіді про рушійні сили йшлося, що середній клас не представлено в політичному спектрі країни. Немає партії, що формулює й обстоює інтереси цих людей. А це жителі великих міст, люди освічені, самостійні, із відчуттям власної гідності, порівняно забезпечені. Навряд чи вони вічно мовчатимуть. Їх нараховується 20 — 30%, якщо рахувати доросле населення.

— Значна цифра.

— Так, безумовно. Я, правда, думаю, що «Единая Россия» все ж представляє інтереси частини цих людей, адже в середній клас потрапляє і бюрократія, і працівники держкомпаній, і співробітники силових відомств. Але найсамостійніша частина середнього класу — це справді громадяни з іншими інтересами, з іншими запитами політичного та громадського життя. Із запитами, на які офіційна політична система не реагує, не даючи їм ні політичного представництва, ні голосу, ні навіть адекватної їхнім вимогам телевізійної картинки. Зате в цих людей з’явився інший і досить ефективний інструмент самоусвідомлення і формування солідарності — Інтернет.

— Невже ці доповіді пройшли непоміченими з боку влади?

— Обидва тексти готували для уряду, так що влада не може сказати, що їх не попереджали. Утім, спроба уряду реагувати на появу нових соціальних груп усе ж була — ви, можливо, чули, що цього літа Кремль ініціював створення нової політичної партії на чолі з М. Прохоровим. Але, як відомо, Кремль цей проект і зупинив. Там побачили, що, навіть якщо партія керована, із цим «Франкенштейном» усе одно доведеться ділитися владою. Крім того, у даному разі йдеться не про індивідуальні рішення перших осіб держави, існують щонайпотужніші державно-олігархічні групи, кровно зацікавлені в консервації наявного стану речей.

— Але ж це небезпечно — якщо інтереси 20% суспільства ніяк не представлено на політичному рівні...

— Саме така ситуація і склалася. Але не може бути такого, що все в тебе виходить неефективно й незграбно, а ось сфальсифікувати вибори виходить чудово! Та ні, і тут ти халтуриш, як і в усьому іншому. Звичайно, в епоху Інтернету такі фальсифікації негайно стають широковідомими. Але що несподівано: ніхто не думав, що вибори стануть точкою кристалізації суспільного незадоволення.

Уже на етапі підготовки до виборів розгорнулося декілька кампаній. Олексій Навальний, який не має доступу до телебачення, зміг запустити слоган «Единая Россия» — «партія шахраїв і злодіїв», що став популярним. Мобілізувалася опозиція. Громадяни вирішили якнайактивніше контролювати виборчий процес, було, до речі, дозволено відеознімання (чого раніше не було). І, незважаючи на опір контрольованих партією влади виборчих комісій, кількість спостерігачів на ділянках різко зросла. Виявилося, що суспільство, яке довго мовчало, усе-таки за цей час чогось навчилося. Цікаво, що в Москві — місті з найпрогресивнішим населенням — було зафіксовано й найбільшу пристрасть до фальсифікацій.

Унаслідок цього вибори стали запаленим сірником, кинутим у цю суміш розлитого незадоволення усіма сферами життя (до речі, це незадоволення в Росії, як і в Україні, — одне з найсильніших у Європі). І наступного ж дня після голосування в Москві під гаслом «За чесні вибори!» зібрався мітинг у десять тисяч людей. У нас це рідкісна подія. Останнім часом лише акція на захист Хімкинського лісу збирала схожу за масштабом кількість людей. І ще Манежна площа. А сьогодні, коли ми з вами розмовляємо (розмова відбулася в суботу, 10 грудня. — Ред.), у Москві зібралося вже 50 — 60 тисяч людей, і мітинги відбуваються майже у ста містах країни.

Хочу зауважити, що людей об’єднав саме протест проти загального здійсненого щодо них злочину — їх обікрали! Усім зрозуміло, що фальсифікація виборів — це та ж крадіжка, тільки злодій вириває в тебе з рук не сумочку чи гаманець, а твій свідомий вибір, твій голос.

— У березні на Росію чекають наступні вибори — президентські. Ваш прогноз. Як розвиватимуться події?

— Дуже важливо, як діятиме зараз влада. Щодо того, як учинить активна частина суспільства, я спокійніший. Тому що люди, які вийшли в ці дні на вулиці, не націлені на руйнування й революцію. Є, звичайно, і радикали, але в цілому це розумна, конструктивно настроєна частина суспільства.

— А якщо порівняти якісні характеристики тих, хто вийшов на Майдан 2004-го, і тих, хто вийшов зараз на вулиці Москви, ви бачите істотну різницю?

— Мені складно оцінювати точно, але думаю, що 2004 року в Києві акції було набагато масштабніше підготовлено. Можливо, було представлено ширші верстви суспільства. Важливою була національна, географічна ідентичність, орієнтація на Захід, і, на відміну від нинішніх протестів у Росії, не такою важливою була фахово-освітня складова.

У Росії на вулиці вийшли люди іншого типу. Колись були «новые русские», а я зі своїм колегою Максимом Руднєвим в одній із публікацій запропонували для цих людей, які відрізняються від більшості своїми поглядами й цінностями, визначення «другие русские».

Повертаючись до вашого попереднього запитання, хочу уточнити, що російське суспільство теж перебуває у складному стані, оскільки навіть його прогресивна частина слабко структурована й організована. Але в розумності дій керівної еліти я ще менше впевнений, бо вона так звикла до свого всевладдя, безвідповідальності й до пасивного мовчазного суспільства, що, боюся, не дуже спроможна на розумні компроміси. До того ж одна з провідних груп у складі цієї еліти — «силовики», які взагалі не розуміють культури суспільного діалогу й поваги до прав людини.

За роки розвитку влада звикла гасити протести грошима. Як у пісні Галича: «А я за это вам — джерси. И вам — джерси». Але в цьому разі такі ліки не діють: люди протестують проти моральних, а не матеріальних принижень.

— Чи зростатиме сегмент тих, кого ви називаєте «другими русскими», якщо Путін, як багато хто прогнозує, стане президентом на найближчих 12 років?

— Як не дивно, це дуже залежатиме від економіки. Відома закономірність: із зростанням добробуту людей змінюються їхні цінності. Коли втілені в життя елементарні матеріальні потреби й потреби безпеки, пробуджується бажання реалізувати себе, уплинути на те, що відбувається, об’єднатися з іншими в загальній справі. Це дуже проста схема, до неї багато хто ставиться з іронією, але вона працює.

Таким чином, зростання економіки автоматично створює могильник авторитарної влади. Не в особі пролетаріату, як у Маркса, а в особі забезпечених класів. Концепція розвитку демократії, яку запропонували Рональд Інглхарт і Крістіан Вельцель, саме про це свідчить. Вона акцентує увагу на grassroots, на тому, що «виростає» знизу, у настроях людей. А вже потім на це починають реагувати еліти, роблячи опір громадським сподіванням або при сприятливому варіанті йдучи їм назустріч чи навіть підхоплюючи їх.

Тому те, що сьогодні відбувається в Росії, — це не якийсь випадковий емоційний викид і тим більше не результат впливів ззовні. Це звичний результат поліпшення життя людей. Він, до речі, навряд чи був би можливим без ринкових реформ, на які пішла, не злякавшись утратити популярність, російська влада на початку 1990-х.