Наступною метою Росії може стати Україна
Імовірно, найнагальніше питання в міжнародній політиці зараз — залишиться вторгнення Росії в Грузію з подальшою окупацією поодиноким випадком чи це перший етап послідовної й, безумовно, зухвалої програми у сфері національної безпеки й зовнішньої політики?
Хоч би як ми чіплялися за першу з цих теорій, факти свідчать про зворотне. Європейська делегація на чолі з французьким президентом Ніколя Саркозі змогла цього тижня добитися обіцянки вивести російські війська з території Грузії (крім Абхазії та Південної Осетії, незалежність яких, за словами Москви, «не підлягає скасуванню»). Однак у кінцевому результаті ця коротка війна може залишитися в історії як знак початку докорінної зміни національних пріоритетів Росії. Наразі очевидно, що в число цих нових пріоритетів, швидше за все, входитиме повернення втраченого в результаті розпаду Радянського Союзу, який Володимир Путін вважає «найбільшою геополітичною катастрофою століття».
Як же Росія цього домагатиметься? Мабуть, вона старатиметься підім’яти під себе внутрішню політику колишніх радянських республік і, що ще важливіше, намагатиметься контролювати їхню економічну й зовнішньополітичну орієнтацію. Виключено має бути все, що не відповідає інтересам Росії, як їх розуміє нинішнє керівництво Кремля, — чи це демократизація, експорт нафти й газу в обхід Росії й, особливо, членство в західних організаціях, таких як Європейський Союз і НАТО. Якщо для цього Росії доведеться частково або навіть повністю пожертвувати плодами пострадянського зближення із Заходом, зокрема: членством у «групі восьми», вступом до Світової організації торгівлі й зв’язками з ЄС — нічого страшного.
Росія має зручні мішені — тліючі прикордонні суперечки (а практично всі кордони Росії з новими незалежними республіками можна оскаржити, оскільки вони грунтуються на дуже погано проведених внутрішніх кордонах Радянського Союзу) й присутність етнічних російських або російськомовних меншин у сусідніх країнах.
Окрім Естонії й Латвії, в яких етнічні росіяни становлять чверть населення, однак членство яких у НАТО збільшує ризик для Кремля, найбільш імовірною метою є Україна. Київ неодноразово кидав виклик Росії й сердив її, проводячи політику демократизації та усвідомлено орієнтуючись на Захід, до того ж його керівництво прагне вступити до НАТО. Майже кожний п’ятий житель України — етнічно російський. Загалом їхня кількість сягає восьми мільйонів, і живуть вони переважно на північному сході країни, поблизу російського кордону.
У квітні цього року на самміті НАТО в Бухаресті пан Путін чітко висловив зневагу суверенітету України. Згідно з численними повідомленнями російської й української преси, він заявив президенту Бушу, що «Україна — це навіть не держава», що значна частина її території «подарована» Росією й що вона може «припинити існування», якщо насмілиться вступити до НАТО. Візит віце-президента Чейні в Україну минулими вихідними, під час якого він від імені Америки висловив «цілковиту підтримку» цій «демократичній країні» та її «праву» вступити до НАТО, напевне, було замислено як сигнал для Москви.
Задля того, щоб викликати політичну кризу в Україні й добитися зміни керівництва країни, й без того глибоко вгрузлого в міжусобну боротьбу, немає більш відповідного місця, ніж Кримський півострів. Наприкінці XVIII ст. його відбила Катерина Велика в Османської імперії. Етнічними українцями є менш як чверть кримчан, тоді як росіяни становлять понад половину населення півострова (ще одну п’яту становлять проукраїнськи налаштовані кримські татари).
Із часів підписаного президентом Борисом Єльциним і українським президентом Леонідом Кучмою 1997 року Договору про дружбу й співпрацю між Україною та Росією переважна більшість російських парламентаріїв виступала проти визнання Криму територією України. Особливо непохитними російські націоналісти були щодо міста Севастополя — бази російського Чорноморського флоту, прославленого деякими з найбільш вражаючих подвигів російської військової доблесті й самопожертви часів Кримської й Другої світової воєн.
Політики-націоналісти, зокрема й мер Москви Юрій Лужков, неодноразово відвідували Крим як з метою демонстрації прапора, так і для підтримки російських ірредентистів (чимало яких є відставними російськими офіцерами), які періодично влаштовують гучні мітинги. 2006-го їхні протести призвели до скасування спільних навчань України й НАТО Sea Breeze. «Севастополь був і має знову стати російським містом», — заявив цього травня пан Лужков (так у тексті, насправді він сказав: «...і має залишитися...». — Прим. пер.), а московська мерія виділила 34 млн. доларів на «підтримку співвітчизників за кордоном» на найближчі три роки. 5 вересня міністр закордонних справ України Володимир Огризко звинуватив російське консульство в Криму у видачі жителям півострова російських паспортів.
Три чверті з 340 тис. мешканців Севастополя — етнічні росіяни. Крім них у місті 14 тис. російських моряків, що нерідко перевдягаються в штатське й беруть участь в демонстраціях. Таким чином, раптово заарештувати українського мера та його адміністрацію й підняти над містом російський прапор можна буде не так уже й важко. Якщо одного разу російський суверенітет над Севастополем буде встановлено, його неможливо буде скасувати без повномасштабної війни, яку Україна не готова буде розпочати і яку не схвалять її західні союзники.
Ще більш зухвалий (і, ймовірно, більш кривавий) сценарій передбачає провокацію з боку фінансованих і, можливо, озброєних Москвою російських націоналістів (або російського спецназу під личиною ірредентистів). Вони можуть проголосити суверенітет Росії над одним із менших міст (Алуштою, Євпаторією, Анапою) або над частиною території в глибині півострова. Збройні сили України, що базуються в Криму поза Севастополем, завдадуть удару у відповідь, й кровопролиття дасть Москві привід втрутитися й захистити співвітчизників — цього разу, на відміну від Південної Осетії, етнічних росіян.
Незалежно від деталей сценарію, мабуть, російський політичний барометр передбачає шторм.
Леон АРОН — директор програм із вивчення Росії й постійний науковий співробітник Інституту американського підприємництва. Його остання книжка має назву «Російська революція: есе 1989—2006».
