Назад до СРСР

Напередодні виборів до Державної думи Росії часто можна було почути, що самі по собі вибори будуть нецікавими, оскільки заздалегідь відомо, хто на них переможе. Це виявилося не зовсім правдою: результати виборів за партійними списками (це — половина складу Думи) засвідчили, що сталося не зовсім те, чого очікували. Безумовно, як і гадалося, президент Володимир Путін переміг iз розгромним результатом, отримавши контрольний пакет акцій (йдеться не тільки про результат «його» «Єдиної Росії» у 37 відсотків, але і про результат ЛДПР і «Родины»). Але при цьому якось досі не виносилося назовні те, що насправді в Росії Путіна перемагає тенденція повороту до монархічно-самодержавно-православно-народного мислення, характерного для ХIХ століття. Адже, якщо змоделювати російські електоральні настрої максимально простим чином, то виявиться, що переміг «сильний і справедливий цар», який бореться з «олігархами» і відстоює «державу». Безумовний крах — доля ліберальної ідеології і ліберальних цінностей, які намагалися сповідувати Союз правих сил і «Яблоко». Як і в Польщі кілька років тому, для правих (хоча це дуже умовна категорія щодо «Яблока» і особливо СПС) в Росії просто не знайшлося ніші. Хоча причини цього все ж таки різні, і навряд чи слід порівнювати Росію з Польщею в цьому випадку. Ті, хто міг би допомогти цим, більш симпатичним, ніж Жириновський з Рогозіним, політичним силам утриматися в Думі, просто не прийшли голосувати. І таким чином, крах лібералізму, всесилля «партії влади», відсутність хоча б на щось спроможної опозиції, різке зростання в суспільстві поглядів, які можна охарактеризувати як імперські, шовіністичні тенденції за одночасного занепаду комуністичної ідеології — ті чинники, які й характеризують сучасний стан Росії. Слова президента Путіна про те, що «зроблено ще один крок щодо укріплення демократії в Російській Федерації» — явний цинізм. Але його посилання на те, що результати «відображають реальні симпатії населення, те, що думає народ Росії, і реалії політичного життя», схожі на правду.

Причин поразки правих може бути відразу кілька. Перше, що згадується — давня, м’яко кажучи, неприязнь між лідерами СПС і «Яблока». Зокрема, головний «яблучник» Григорій Явлінський до останнього був переконаний, що його партія правильно не пішла на об’єднання з СПС, який уособлювали не тільки Нємцов, Гайдар, Хакамада, але й вельми одіозна фігура Чубайса. «Яблучники» дозволяли собі епітети на кшталт «бандитський» на адресу представників СПС, намагалися переконати, що в них різні ідеології, різні підходи й різні виборці. В день підведення підсумків виборів за партійними списками Явлінський просто мовчав. Адже вперше з часів існування Думи в пострадянській Росії його в цій Думі не буде.

СПС, словами його лідера Нємцова, зараз прагне провести «роботу над помилками». Нємцов переконаний, що нездатність двох партій — СПС і «Яблока» домовитися — була «гігантською помилкою». Очевидним же є те, що в найближчому російському майбутньому ці дві сили в цьому форматі, з цими лідерами, з цією ідеологією вже просто не мають права на існування. Їх час закінчився, притому вони цього помітити не спромоглися, не вловили тенденцій, що почали набирати силу в суспільстві, не врахували того, що адмінресурс разом з популістськими гаслами на кшталт «Віримо, що ми всі житимемо в єдиній країні в кордонах колишнього СРСР» (так говорив один iз лідерів «Єдиної Росії» Шойгу) приречений на перемогу.

Не було враховано те, що ностальгія в суспільстві пов’язується навіть не з комуністичною ідеологією — на цьому полі вдало зіграла «Родина» Глазьєва-Рогозіна, поєднання правого з лівим, а з відчуттям «сильної держави», якої просто бояться. І навпаки, негаразди — з єльцинськими часами, коли й з’явилися на арені Гайдар, Чубайс, Нємцов, а трохи раніше — Явлінський.

Розчарування — саме так можна назвати ставлення росіян і до правих, і до політики взагалі. Інакше важко пояснити, чому до виборчих дільниць прийшло трохи більше за половину виборців. І якщо вже росіянин проголосував — то природно, що він проголосував за владу. Довіра до влади в російському суспільстві, згідно соціологічних досліджень, набагато вища за ту, якою влада може похвалитися в Україні. Можливо, тому, що величезною є довіра до президента Путіна, який, не досягнувши фактично нічого особливого, зміг змусити росіянина вірити в себе як у віртуального «сильного лідера», котрий може подолати «олігархів», сказати народу саме те, що він від нього очікує, продемонструвати, що Росія як ніколи сильна. У суспільстві, яке навіть на рівні інтелектуальної верхівки так і не зрозуміло, чому розпався СРСР, чому Захід так переймається Чечнею, дуже важко приживаються «демократичні цінності» і «демократичні ідеали». Особливо якщо про нього звертатися інтелектуальною мовою, до якої історично склалося упереджене ставлення великої частини суспільства ще за часів «діалектичного матеріалізму», і навіть раніше. Особливо, якщо згадати, що саме Путін підписував укази про повернення мелодії гімну СРСР в якості мелодії гімну російського, і про «червону зірку» як символ збройних сил, що було сприйнято «на ура».

Лідери СПС і «Яблока» не мали права не враховувати, що ЛДПР Жириновського перебере на себе голоси «протестного» електорату, що за «Родину» проголосують ті, кому близькі ідеї «великої держави», і що «Єдина Росія», віртуальна партія влади, використовуватиме всі можливі механізми зі спадщини КПРС.

Поразка правих зумовлена й тим, що «адмінресурс», уособлений передусім Путіним, підійшов до справи цілком раціонально, довівши, що не потерпить жодної опозиції ні з лівого, ні з правого боку. Тепер і Жириновський, і лідери «Родины» чесно заявляють, що готові співпрацювати з Кремлем. У «правих» не виявилося в розпорядженні доступних аргументів, які б чітко прояснили не лише те, чому вони «не проти, і не за», але що вони пропонують заради подолання розриву між бідними і багатими, заради впевненості росіян у завтрашньому дні. Окрім усього, міфологеми минулого, навіть дуже примарні, виявилися сильнішими за абсолютно аморфну риторику «правих», яким просто не було чого запропонувати.

Які висновки будуть зроблені різними силами, невідомо. Зрозуміло, що Росія, де з 11 грудня розпочинається вже президентська кампанія, отримає не просто президента Путіна-2, прологом до чого були вибори до Думи, але й дуже жорсткі рамки свого власного розвитку, можна навіть сказати, «віртуальну країну», яка дуже сильно відрізнятиметься від реалій, і все одно голосуватиме за владу. Чи це буде, як зараз, «керована демократія», чи навіть поліцейська держава за зразком СРСР — все одно ця Росія походитиме з минулого, і змушуватиме Україну взяти з себе приклад. І саме це може стати найбільшою помилкою тих, хто хотів би повторити «успіх» Путіна і його команди.