Назарбаєв обіцяє плавну модернізацію,

3 квітня в Казахстані відбудуться президентські вибори. Ніхто не сумнівається в тому, що переможцем у них стане нинішній глава держави Нурсултан Назарбаєв, який править цією країною з 1989 року. У своїй передвиборній програмі він обіцяє продовжити плавну модернізацію країни й удосконалювати державний апарат. «Ми планомірно здійснюватимемо модернізацію нашої політичної системи. Політичні реформи є невід’ємним елементом нашого стратегічного завдання на середньострокову перспективу — підвищення конкурентоспроможності Казахстану», — говориться в програмі, опублікованій учора офіційними ЗМІ країни.

Чи пов’язані передвиборні обіцянки Назарбаєва з подіями на Близькому Сході та в Північній Африці й які загрози несе Казахстану формування в країні культу особи? «День» попросив прокоментувати передвиборну ситуацію в Казахстані директора казахстанської Групи оцінки ризиків Досима САТПАЄВА.

— У передвиборній кампанії Назарбаєва немає великого акценту на політичній модернізації. 80% програми приділено соціально-економічному розвитку країни. При цьому все-таки не варто перебільшувати вплив подій на Близькому Сході й у Північній Африці на ситуацію в Казахстані. Далеко за прикладом ходити не треба, а краще поставити запитання: чому, скажімо, події в сусідньому Киргизстані, які нагадують і туніський, і єгипетський варіанти, 2005-го й 2010 року не призвели до ланцюгової реакції, так званого ефекту доміно. Це говорить про те, що в Казахстані політична й економічна ситуації відрізняються. Існують специфічні особливості, які знижують можливість насильницької зміни влади, принаймні щодо першого чинного президента. При цьому той же киргизький сценарій я не виключаю в постназарбаєвський період, коли перший президент іде з політики. В цьому випадку конкуруючі елітні угруповання можуть використовувати абсолютно всі ресурси. Зокрема, й ті чи інші соціальні протестні групи, виводячи їх на площі. Туніський, єгипетський і киргизький сценарії для Казахстану можливі, але, швидше за все, в постназарбаєвський період. У нинішній політичній ситуації ні всередині еліти, ні серед опозиції для Назарбаєва немає серйозних супротивників.

— А як у країні реагують на пропаганду культу особи? За повідомленнями іноземних ЗМІ, в казахських школах проводять уроки про роль Назарбаєва у створенні держави.

— Так, у Казахстані вже відбувається формування культу особи. Це почалося орієнтовно три-чотири роки тому. По суті, зараз практично на всіх рівнях державної влади, зокрема на пропрезидентському полі, постійно підкреслюється історична роль президента Назарбаєва. Торік було ухвалено закон про лідера нації, який поставив його на вершину владної піраміди, що навіть вища за президентський статус. Назарбаєв узяв щось із китайської, сінгапурської моделі, де важливу роль відігравали Ден Сяопін і Лі Куан Ю. У будь-якому разі його завданням було підняти себе вище над існуючими політичними посадами і легітимізувати себе як батька-творця суверенного Казахстану. Це дає характеристику президенту як доволі амбітної людини, яка хоче в підручники потрапити не просто як перший президент, а саме як людина, яка створила Казахстанську державу.

Все це свідчить про те, що ми дещо впадаємо в радянський маразм кінця 1970-х і початку 1980-х років, коли справді був культ особи генеральних секретарів. Це є одним із показників того, що президент дещо відірваний від довколишніх реальностей і не завжди, можливо, повністю оцінює існуючі в Казахстані тренди. Хоча він як грамотний гравець зміг нейтралізувати найнебезпечніших супротивників, дехто з яких наразі перебуває за кордоном. І в цьому плані він може почуватися спокійно. Але з іншого боку, ця самозаспокоєність і схильність займатися тактичними іграми негативно впливають на перспективи Казахстану в довгостроковому плані. Питання про те, яким буде Казахстан після Назарбаєва, нині дуже хвилює й зарубіжних інвесторів, і політичну еліту, і громадян Казахстану.

— Адже зараз ніхто не сумнівається, що Назарбаєв виграє вибори і зможе активно керувати країною впродовж іще одного терміну?

— Скажімо так: він отримує чергові п’ять років як президентський мандат. Хоча після ухвалення закону про лідера нації у президента є можливість у будь-який момент залишити президентський пост і при цьому зберегти у своїх руках дуже серйозні владні повноваження. Адже, згідно з цим законом, усі ключові державні органи мають погоджувати всі основні аспекти внутрішньої й зовнішньої політики. Цей статус може дозволити Назарбаєву в будь-яку мить будувати механізм спадкоємності влади, про що багато хто в Казахстані думає. Щодо результатів виборів, то зараз головна проблема — явка виборців. Політтехнологи з Астани потрапили у власну пастку. Вони так переконали всіх у перемозі Назарбаєва, що навіть ті, хто хотів би за нього будь-що проголосувати, можуть не прийти на вибори. Зараз ми спостерігаємо роботу державних структур і пропрезидентських сил щодо збільшення цієї явки. Але навіть якщо явка буде низькою, виникає запитання: чи зможе лідер нації отримати менше голосів, ніж на попередніх виборах.

— А що ж буде після Назарбаєва, адже не може все завжди триматися на одній людині?

— Зараз у Казахстані дискусія здебільшого триває щодо наступника. Хто замінить Назарбаєва, хто входить до списку наступників. Це дещо безглузда дискусія. Тому що знову все замикається на конкретних особах. Адже будь-який наступник — людина. До того ж будь-якого наступника можна прибрати. Тому головне завдання для президента на наступні п’ять років — створити в Казахстані дієздатні політичні інститути, які могли б забезпечити колективну спадкоємність влади і спадкоємність політики, яку провадив Назарбаєв. Це може бути для президента вигідно на даний момент. Ідеться про парламент, який має бути сильнішим і в якому мають бути представлені й інші партії. По-друге, зробити з пропрезидентської партії «Нур Отан», яка є штучним утворенням, нормальну політичну силу. Крім того, президентові слід звернути увагу на інститути громадянського суспільства, які є слабкими. Якщо президент протягом п’яти років хоча б закладе якийсь фундамент для таких інститутів — це вже буде добре для демократичного розвитку. А якщо все залишиться як є — коли всю політику в нас вирішують окремі групи, й більше того — конкретні персони як керівники цих груп, то виникне ризик того, що майбутнє країни визначатимуть конкретні персони, виходячи перш за все зі своїх групових інтересів, а не з інтересів держави.