Не втратити шансу

Останнім часом, після деякого затишшя, викликаного передвиборними баталіями в Україні, знову почали з’являтися у ЗМІ оцінки європейських та українських політиків євроінтеграційних перспектив України. Головним питанням, яке дещо оминається в останніх публікаціях є те, чим стали останні два роки для України, якщо проектувати їх на відносини Україна — ЄС.

Згадаймо, що ми очікували від 2004 року за наслідками зробленого у 2003 році. Як відомо, під час Європейської Конференції (Афіни, 17 квітня 2003 року) було підписано Угоду про вступ до ЄС десяти нових держав-членів: Естонії, Литви, Латвії, Польщі, Угорщини, Словаччини, Чехії, Словенії, Кіпру та Мальти. Більшість цих країн — традиційні надійні партнери України, у першу чергу в політичній та торговельно-економічній сферах. Перспектива зміни торговельного режиму з ними після їхнього вступу до ЄС викликала певне занепокоєння в нашій державі. Крім того, виникло побоювання, що Європейський Союз «замкнеться» в собі на довгий час (перетравлюючи нових учасників клубу), уникаючи будь- яких розмов щодо перспективи членства України в ЄС.

З огляду на це було вироблено формулу, яку сприйняли й наші європейські партнери: «спільні виклики — скоординовані дії у відповідь на них». Іншим аспектом, який був характерним для 2003 року, було оприлюднення Європейським Союзом так званої Європейської політики сусідства. Позитивом на той час для України було включення в якості ключового елемента цієї політики перспективи реалізації принципів чотирьох свобод (вільний рух людей, товарів, послуг та капіталів) у відносинах Україна — ЄС.

Інструментом реалізації цього амбітного завдання мав стати План дій Україна — ЄС, який сторони мали спільно розробити. Беручи ініціативу в свої руки, Україна підготувала та передала під час саміту Україна — ЄС (Ялта, 7 жовтня 2003 року) перший проект цього документа. Його положення якраз і були спрямовані на те, щоб протягом найближчих двох—трьох років запровадити у відносинах України з ЄС формулу чотирьох свобод. Іншими словами, йшлося про переведення у практичну площину реалізації завдання щодо трансформації відносин з ЄС від партнерства та співробітництва до інтеграції та асоціації. Стверджую це відповідально, адже використання принципів чотирьох свобод характерне саме для відносин ЄС з тими країнами, з якими укладено угоди про асоціацію.

Таким чином, у 2004 рік ми входили зі сподіваннями, що він стане переломним моментом у відносинах України з ЄС, були налаштовані на складний діалог з ЄС, проте оптимістично розраховували на конкретні результати.

Чим же став 2004 рік для відносин Україна — ЄС? Однозначно відповісти нелегко, оскільки були як позитивні так і негативні моменти. На мою думку, потрібно виокремити чотири головні події, які вплинули на відносини України з ЄС:

1) Вступ 1 травня минулого року до Європейського Союзу десяти нових держав.

2) Завершення переговорів щодо нової конституції ЄС.

3) Завершення внутрішньої дискусії в ЄС щодо початку передвступних переговорів ЄС з Туреччиною та визначення дати вступу Болгарії та Румунії.

4) Розробка перших семи Планів дій в рамках Європейської політики сусідства, зокрема й Плану дій Україна — ЄС.

Розширення ЄС (перша подія):

В Україні розглядали два сценарії у контексті наслідків для нашої держави, які виникнуть у зв’язку з розширенням ЄС: песимістичний, за яким товарообіг з новими державами та з ЄС загалом мав значно впасти, та оптимістичний — збереження динаміки всього спектру відносин з розширеним ЄС.

На даний момент ще зарано стверджувати, що нинішня хвиля розширення стала каталізатором для поглиблення відносин України з ЄС. Разом з тим є всі підстави зробити висновок, що побоювання скептиків виявилися безпідставними. Крім того, для України беззаперечним позитивом є те, що з набуттям членства в ЄС розширилися лобістські можливості наших традиційних надійних партнерів, у першу чергу Польщі, Литви та Угорщини.

Конституція ЄС (друга подія):

В Україні уважно слідкували за процесом розробки нової конституції ЄС (хоча коректніше буде сказати — першої конституції ЄС, оскільки аналогів їй до цього часу не існувало). Факт досягнення європейцями компромісу щодо конституції має величезне значення, адже він підтвердив життєздатність Європейського Союзу як такого. Для нас також важливо те, що в конституції закріплено норму щодо можливості вступу до ЄС будь-якої європейської держави за умови виконання визначених критеріїв. Думаю, з огляду на це Україна може з оптимізмом дивитися у майбутнє, адже її європейська перспектива не закрита.

Туреччина (третя подія):

Важко пригадати більш складну та бурхливу внутрішню дискусію в ЄС, яку можна було б порівняти з тією, що передувала рішенню щодо започаткування 3 жовтня 2005 року переговорів про вступ Туреччини до ЄС. Думаю, саме ці переговори та ймовірне членство цієї держави в ЄС стануть справжнім тестом на виживання для Європейського Союзу. Для України це рішення принесло дещо несподіваний позитивний ефект. Величезна кількість європейських політиків стали задаватися питанням «якщо Туреччині «так», то які підстави для «ні» Україні?» Цікаво згадати, що згідно з опитуванням, яке провів сайт «EU-REPORTER» за членство в ЄС України виступила величезна більшість респондентів — до 80%, що значно перевищує кількість голосів симпатиків Туречини.

У цьому ж контексті потрібно розглядати й завершення переговорів ЄС з Болгарією та Румунією щодо умов вступу цих країн до Євросоюзу 1 січня 2007 року. Наслідком цього рішення стало те, що Україна ще більше наближається до ЄС. З іншого боку, у цьому рішенні й частина відповіді на запитання «чому ЄС уникає чіткої відповіді на запитання України щодо її євроінтеграційних перспектив?» ЄС завжди діє послідовно, іншими словами — «сказавши «А», потім обов’язково говорить «Б». Вірогідно, цінуючи свою репутацію, ЄС побоюється говорити про Україну, не будучи впевненим у своїй готовності до подальшого розширення після Туреччини.

План дій (четверта подія):

Від самого початку роботи над проектом Плану дій Україна — ЄС українські переговорники розраховували на те, що він буде додатковим (до існуючих) інструментом наповнення відносин Україна — ЄС якісно новим змістом. На жаль, ЄСівська сторона відмовилася задовольнити обґрунтовані вимоги України щодо закріплення в документі формули «переведення відносин від партнерства та співробітництва до інтеграції та асоціації». Незважаючи на це, ми все таки продовжували над ним працювати, розраховуючи на те, що його змістовне наповнення буде фактично кроком вперед у напрямку до досягнення цієї мети. У переговорах з ЄС ми концентрували свої зусилля на відпрацюванні конкретних заходів, які б були спрямовані на поступове впровадження принципів чотирьох свобод у відносинах Україна — ЄС.

Змушений констатувати, що очікування української сторони практично не виправдалися. Жоден з десяти елементів принципової позиції України, які були доведені до ЄС під час саміту Україна — ЄС (Гаага, 8 липня ц.р.) повною мірою в Плані дій не відображені. Йдеться про практичні речі: початок переговорів про створення зони вільної торгівлі, укладення галузевих угод, спрямованих на поступову економічну інтеграцію з ЄС, укладення угоди про спрощення режиму поїздок громадян України та ЄС, легалізацію статусу трудових мігрантів з України тощо.

Варто зауважити, що в нинішній редакції проекту Плану дій переважна більшість включених до нього заходів є суто односторонніми, які новому уряду у будь-якому випадку доведеться виконувати. По суті, йдеться про те, що План дій дублюватиме майбутню програму діяльності Кабінету Міністрів України. Крім того, в Плані дій не визначено ті джерела, з яких буде фінансуватися робота сторін з виконання погоджених заходів. Проблема в тому, що в нинішньому вигляді цей документ повною мірою не відповідає ні національним інтересам України, ані очікуванням українського суспільства. План дій став своєрідним розчаруванням року. Вважаю, що цей документ може мати майбутнє лише у разі виконання двох принципових передумов.

По-перше, він мав би бути виведений поза контекст Європейської політики сусідства. В Україні ніколи не сприймуть терміни «сусід», «сусідство», «сусідська політика», оскільки і географічно, і культурно, і історично Україна завжди була в Європі, а не осторонь.

По-друге, необхідно суттєво посилити його, додавши вартість, і, головне, досягти чіткої домовленості щодо спрямування Плану дій на підготовку до укладення між Україною та ЄС угоди про асоціацію.

А що ж далі? На даний момент в українських та іноземних ЗМІ розгорнулася бурхлива дискусія, предметом якої є майбутня європейська перспектива України та шляхи реалізації стратегічної мети щодо набуття членства в ЄС. Вважаю, що 2005 рік стане періодом ухвалення складних рішень та безперервних дискусій з Європейським Союзом щодо нової моделі відносин.

Фактично перед нами відкривається унікальна перспектива. Жоден з лідерів європейських країн не наважиться відкрито сказати «Ні» Україні, адже вона довела свою демократичність та європейськість під час помаранчевої революції. Разом з тим, шлях від «Ні» до «Так» євроінтеграційним перспективам нашої держави може виявитися довгим та тернистим. Щоб уникнути такого сценарію новій владі України потрібно оперативно вирішувати принаймні три питання:

1) Визначення оновленої позиції щодо відносин з Європейським Союзом. При цьому найболючiшим стане необхідність відмови від участі нашої держави в реалізації Європейської політики сусідства, яка фактично на довгий час зняла з європейського порядку денного перспективу членства України в ЄС.

2) Формування команди «євроінтеграторів», спроможної переконати ЄС в необхідності дійсно особливого, а не декларативного ставлення до України. Для цього не потрібно винаходити заново український велосипед, достатньо скористатися досвідом наших західних сусідів. Лише концентрація ресурсів та централізація порядку прийняття оперативних рішень спроможні забезпечити формування та подальшу ефективну діяльність цієї команди. По суті, має йтися про створення центрального органу виконавчої влади з широкими повноваженнями у сфері європейської інтеграції та значне розширення кадрового потенціалу та повноважень Представництва України при Європейському Союзі.

3) Інвентаризація наявних структур, зокрема й координаційних, з метою створення чіткої горизонталі та вертикалі органів, відповідальних за євроінтеграційний аспект державної політики України. На мою думку, їхнє кадрове забезпечення стане найскладнiшим завданням, оскільки фахівців, які «з колес» зможуть вести цю тему в Україні, обмаль. А менеджерів, які спроможні організувати процес, взагалі можна перерахувати на пальцях однієї руки.

4) Визначення шляхів забезпечення реальної підтримки євроінтеграційних прагнень України з боку США, Росії та держав-членів ЄС.

Час пішов... І гаяти його не можна, оскільки українське суспільство не пробачить політикам та дипломатам, якщо буде змарновано той шанс, який наразі відкрився перед Україною.