Не зволікаючи

Приблизно шість місяців тому, в момент найбільшого хвилювання щодо глобальної фінансової й економічної кризи, лідери «Великої двадцятки» провели історичний саміт у Лондоні. Їхні колективні зобов’язання щодо стимулювання, регулювання та реструктуризації глобальної економічної діяльності допомогли заспокоїти багатьох людей по всьому світі. Багато проблем, що обговорювалися на Лондонському саміті, досі ще актуальні. Можливо, рівень неспокою в залах засідань і на фондових біржах і знизився, однак щоденна трагедія боротьби за виживання є екстреною й сьогодні. Дійсно, для багатьох людей у селах і на вулицях найменш розвинених країн світу, особливо в Африці, ця проблема стала навіть гострішою.

Організація Об’єднаних Націй і Світовий банк передбачають, що прямий і непрямий вплив економічної кризи відчуватиметься ще тривалий час у світі, який розвивається. Робочі місця зникли, джерела прибутку загублено, а можливості — втрачено. До сотень мільйонів тих, хто вже жив за межею бідності, додалися ще десятки мільйонів, що повністю змінило ситуацію з досягненням глобальних Цілей рзвитку тисячоліття.

На Лондонському саммті «Великої двадцятки» було визнано, що найбідніші країни та люди світу не повинні страждати через кризу, відповідальність за яку вони не несуть. Ураховуючи це, лідери «Великої двадцятки» затвердили амбіційну програму, направлену на всебічну широкомасштабну відповідь. Якщо Піттсбурзький саміт не стане розчаровуючим закінченням панування «Великої двадцятки» як форуму, який застосовує рішучі дії, то вироблений імпульс буде необхідно підтримати. Допомогти це зробити можуть чотири проблеми.

По-перше, лідери «Великої двадцятки» мають дотримуватись своїх зобов’язань, даних щодо Глобального плану з відновлення та реформ. Визнавши свою «колективну відповідальність за пом’якшення соціального впливу кризи та мінімізацію довгострокового негативного ефекту на глобальний потенціал», група має тепер визначити, який обсяг підтримки отримали країни, що розвиваються, або який обсяг підтримки став для них доступним.

Деякі позитивні ознаки вже можна помітити. Наприклад, у липні Міжнародний валютний фонд схвально оголосив про істотне збільшення обсягів пільгового кредитування найменш розвиненим країнам. Деяким із них, включаючи Ефіопію, Малаві та Південну Африку, вже були надані Спеціальні права запозичення, з метою допомогти їм впоратися з економічною кризою. Проте деякі слабо захищені країни досі намагаються самостійно фінансувати антициклічні інвестиції та збільшення обсягу послуг соціального захисту. Через це виникають питання щодо суворості критеріїв вибору Світового банку, а також моделей розподілу, що використовуються ним, які можуть перешкоджати підтримці тих, хто найбільш потребує допомоги.

Це робить акцент на іншому — гарантіях щодо того, що країни, які розвиваються, включаючи найменш розвинені, матимуть більш впливовий голос у глобальних фінансових установах і зміцненні регіональних інститутів на зразок Африканського банку розвитку. Рівноправна та справедлива глобальна архітектура означає надання голосу не лише головним економічним системам, що розвиваються, — вона також означає і систематичне підключення до діалогу інших країн, що розвиваються.

Такі Бреттон-Вудські установи, як Світовий банк і Міжнародний валютний фонд, визнають, що включення до їхнього складу більшої кількості членів дозволило б їм краще сприймати реалії світу та різноманітність сьогоднішнього глобального співтовариства, а також зробило б їх ефективним засобом у боротьбі за адаптацію до зміни клімату та скорочення бідності. Однак необхідно прискорити темп ухвалення змін, щоб гарантувати те, що, зокрема, Міжнародний валютний фонд буде спроможний адаптуватися до посткризових проблем.

Це приводить до необхідності розширення спостережного мандата Міжнародного валютного фонду за рамки макроекономічної та валютної політики таким чином, щоб він міг займатися більш масштабними фінансовими та нормативними проблемами. Це означає встановлення політичної ради дуже високого рівня для ухвалення стратегічних рішень, надто необхідних для глобальної стабільності. Також це вимагає перетворення системи голосування для гарантії того, що рішення користуватимуться підтримкою більшості членів.

Архітектурна й інституційна реформи повинні бути доповнені третім досягненням: угодою щодо графіка розгляду різноманітних необ’єктивних правил торгівлі, систем роздутого субсидування, принципів інтелектуальної власності та інших форм ринкових спотворень, що створює серйозні незручності у світі, що розвивається. У цьому питанні «Велика двадцятка» могла б відіграти найбільш конструктивну роль, особливо, коли справа стосується відродження Дохійського раунду торгових переговорів, зниження мита, тарифів і квот на експорт із найменш розвинених країн, а також поступового скасування внутрішньодержавних субсидій.

Нарешті, «Велика двадцятка» також могла б допомогти у розв’язанні проблеми зміни клімату. Її члени несуть відповідальність за переважну частину всіх викидів парникових газів; угода, укладена між ними у Піттсбургу, могла б відіграти важливу роль у тому, щоб груднева Міжнародна конференція зі зміни клімату в Копенгагені не була безрезультатною.

Необхідно досягнути прогресу в становленні цілей щодо скорочення викиду газів, а також щодо більш широкого обміну знаннями та технологіями. Заради зменшення впливу на навколишнє середовище нам також необхідно знайти спосіб забезпечення фінансування адаптації та мінімізації впливу (щоб захистити людей від впливу кліматичних змін і дозволити зростати економічним системам, скорочуючи при цьому рівень забруднення атмосфери), при цьому вживаючи заходів проти торговельного протекціонізму.

Численні завдання нашого часу є складними та заплутаними. Саміт «Великої двадцятки» в Лондоні відгукнувся на проблеми й особливі обставини світу, що розвивається, що наштовхнуло на певні серйозні роздуми. Скептики побоюються, що тепер, коли стало зрозуміло, що колективна фінансова загроза може бути усунена (незалежно від того, правильним було це рішення чи ні), Піттсбурзький саміт може призвести до появи слабкого компромісу, що відображає радше суперечливі національні інтереси, а не відчуття невідкладності розв’язання проблеми зміни клімату, хронічної бідності та неефективного глобального управління. Лідери «Великої двадцятки» знову повинні впоратися з важким внутрішнім тиском, вийти за рамки вузької програми дій і чинити опір популістським спокусам — і тим самим довести, що скептики помиляються.

Кофі АННАН — колишній Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй, наразі є головою Ради з розвитку Африки. Амартя СЕН — економіст і лауреат Нобелівської премії. Мішель КАМДЕСЮ — колишній керівний директор Міжнародного валютного фонду.