Недовіра як плата за втрачені роки

Президент Франції Жак Ширак, виступаючи в Європарламенті, оголосив програму, з якою його країна розпочинає головування в Європейському Союзі. Пріоритети, які перерахував французький президент, не могли викликати жодного здивування — про все це йшлося ще задовго до 1 липня. Зміцнення інституцій ЄС, приведення їх у відповідність з необхідністю кардинального розширення ЄС на схід — і разом з тим Ширак категорично уникає будь- яких розмов на тему: коли ж почнеться це розширення. І скільки членів може налічувати новий Євросоюз. Зміцнення відносин iз Росією — серед головних пріоритетів. Україні присвячено рівно один рядок (констатація її важливості) — і нічого більше. Власне, як і варто було очікувати. Як, до речі, і у відносинах між Україною та МВФ: Фонд, насилаючи до Києва делегації своїх експертів, кожного разу констатує, що Україна зробила чудовий ривок у реформах. А поновлення кредитування доведеться почекати. Невідомо скільки.

Головна причина цього — мабуть, все ж таки недовіра. Недовіра, вироблена багаторічними обіцянками Києва розпочати робити бодай щось, бодай якось захищати права інвесторів, створити бодай якісь зрозумілі правила гри, які б не змінювалися щодня. Слухати це просто втомилися. Тепер — лише заохочують робити більше, нічого конкретного не обіцяючи. І у кредитуванні з боку МВФ. І у відносинах з ЄС, які далі слів не йшли з жодного боку. Тепер вже стало очевидним, що Україна дійсно не є головним пріоритетом «європейців», і що хоча б для мінімального просування Києву тепер потрібно зрушити гори, накопичені за довгі роки. Зараз навряд чи варто висувати претензії до Ширака — він не помічає України, бо вона нічого не зробила, аби бути поміченою. Й помітною. Час, між тим, минає. Унікальний шанс, наданий історією, дуже скоро можна втратити, вважають небагаточисельні симпатики України на Заході. І здається, вони таки мають рацію...