Ненсі РЕЙГАН: Вічний оптиміст

Вважаю, коли батьки народили Ронні на світ, зламалося лекало, за яким Природа ліпить людину. Він був людиною сильних принципів і високої чесності. Він був зовсім позбавлений зарозумілості, йому було зручно віч-на-віч із самим собою — з цієї ж причини він ніколи не вважав, що повинен комусь щось доводити. Говорив тільки те, що думав і в що вірив. Він працював спортивним коментатором, кіно- й телеактором, займав посаду губернатора найбільшого у країні штату, його двічі обирали на посаду президента країни і при цьому якимось невідомим чином він залишався самим собою — чудовою людиною. Можливо, в цьому йому допомогла міцна й непохитна віра у Всевишнього.

Ронні завжди вірив у те, що Всевишній має плани на кожного з нас. Ми при цьому можемо й не знати, які вони зараз, але рано чи пізно дізнаємося. Він ніколи не здійснював зліт або посадку на літаку, не визирнувши в ілюмінатор, і не помолившись при цьому про себе. Не думаю, що багатьом це відомо. Він був вічним оптимістом: склянка для нього була завжди наповнена наполовину, ніколи — наполовину порожня.

Гадаю, ця віра, а також внутрішня гармонія й пояснюють оптимізм чоловіка. Оскільки він відчував, що нічого на світі не відбувається без причини, він ніколи не бачив речі у чорному світлі. Після того, як у нього стріляли, і він мало не загинув, він лежав на лікарняному ліжку й молився. Він казав мені, що розуміє, що не може молитися лише за одного себе, що це було б неправильно, що він має помолитися і за Джона Хінклі (він здійснив замах на Рейгана в березні 1981 року. — Ред. ). Батьки Хінклі надіслали йому листа, і він відповів їм, знайшовши для них теплі слова.

Ронні дуже дорожив особистим життям, був домашньою людиною, але разом із цим був людиною дуже відкритою — любив багато спілкуватися і зустрічатися з людьми. У мене за 52 роки нашого шлюбу збереглося так багато спогадів. Він був дуже сентиментальною людиною, таким ніжним романтиком. На мій день народження він завжди надсилав моїй матері квіти на знак вдячності за те, що доля подарувала йому мене. Коли ми волею обставин не могли бути разом, він писав мені чудові, зворушливі листи.

Нещодавно, вийшовши на прогулянку, чоловік пройшов повз будинок, перед яким росли троянди. Він нахилився і зірвав одну. Хтось із охорони нагадав президенту, що це не його будинок. Він здивувався і сказав: «Але я хочу подарувати її своїй дамі». Він узяв квітку і вдома подарував мені. Не можна говорити про Ронні, не згадавши чудове почуття гумору. Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що він міг увесь день розповідати різні історії, жодного разу не повторившись. Це, звісно, радувало всіх людей, які його оточували, але він також використовував свій дар і в політичних цілях. Коли становище загострювалося, він міг розрядити обстановку, розповівши якусь кумедну історію. До того моменту, коли історія закінчувалася, пристрасті вже, як правило, вщухали, і можна було продовжувати роботу в спокійній обстановці.

Ронні завжди казав нашим дітям: «Якщо ти в магазині побачиш, що продавщиця була з тобою неввічлива й груба, зупинися й подумай, що, можливо, в неї був важкий день, постарайся поставити себе на її місце». Пам’ятаю, він сказав сину: «Істинний джентльмен завжди робить тільки добрі справи». Безперечно, Ронні міг бути і впертим, але завжди — з усмішкою.

Він був глибоко впевнений в тому, що радянська система порочна. Коли ми з ним поїхали до Берліна і, стоячи на балконі, побачили той, інший, бік, це справило найсильніше враження. На вулиці було ані душі, і ми з ним подумали, наскільки це має бути страшним і неприємним. Потім ми опинилися на КПП в американському секторі Західного Берліна, і Ронні показали лінію, яку не дозволялося перетинати. Тоді він взяв і переступив через цю лінію. Він вважав важливим показати, що на його погляд було правильним. Він дуже злився і вперто стояв на своєму, коли хтось із радників викреслював із доповіді рядок, у якому він писав те, в що вірив. У ту пам’ятну поїздку Ронні підійшов до Берлінської стіни і вигукнув: «Пане Горбачов, зруйнуйте цю стіну!» Ронні вважав це своєю великою заслугою — покласти край «холодній війні» у мирний безкровний спосіб. Іншою своєю заслугою чоловік вважав повернення Америці втраченого оптимізму.

Коли ми востаннє залишали Білий дім і йшли до вертольота, він повернувся до мене і сказав з теплою підбадьорюючою усмішкою: «Це були вісім чудових років. Непогано, загалом. Зовсім непогано».