Неправильно засвоєний урок Мюнхена

Цього місяця сімдесят років тому прем’єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен підписав у Мюнхені документ, що дозволив Німеччині захопити велику частину Чехословаччинна. Згодом так звана Мюнхенська угода стала сприйматися як малодушна зрада по відношенню до держави, названої Чемберленом «далекою країною, нам маловідомою». У той час, однак, так думали далеко не всі.

Насправді, багато європейців, що стикнулися з жахливими наслідками війни, на особистому досвіді розділяли переконаність Чемберлена в тому, що Велика Британія ще не була готова до війни з нацистською Німеччиною, й що дипломатія та компроміс були більш безпечними альтернативами. Але, незважаючи на це, Чемберлен увійшов в історію як боягуз, і на його політику «заспокоєння» нацистської Німеччини часто покладається провина за подальшу кампанію Гітлера із завоювання іншої Європи.

Можливо, Чемберлен помилявся, й Велика Британія та Франція могли зупинити Німеччину. «Мюнхен, 1938 рік» — один із поодиноких випадків в історії демократій, коли обачна дипломатія обернулася помилкою. Тому періоду історії не вистачало романтичного героя, готового проливати кров і поставити на карту долю своєї нації в ім’я продовження битви «будь-якою ціною», як казав Уїнстон Черчілль.

Знамените застереження Джорджа Сантаяни свідчить, що «той, хто не пам’ятає свого минулого, приречений пережити його знову». Однак історія подає безліч уроків, багато з яких є суперечливими, й ніколи не повторюються в точності. Часом надзвичайна увага, яку приділяють минулому, може стати для нас серйозною помилкою. Так що ж саме виніс світ із Мюнхена зразка 1938 року?

Мабуть, західні європейці після Другої світової війни дійшли висновків, більш близьких тому, що думав Чемберлен 1938 року, ніж переконанням Черчилля. Досвід двох катастрофічних воєн примусив європейців створити організації, які виключили б необхідність збройних конфліктів. Відтепер дипломатія, компроміс і загальна незалежність мали б стати нормою, а романтичний націоналізм, заснований на військовій доблесті, відійти у минуле.

Із попелу війни народилася нова Європа й, нарівні з нею — нова Японія, яка, в свою чергу, обзавелася пацифістською конституцією (написаною ідеалістично настроєними американцями, але вдячно прийнятою більшістю японців). Націоналізм (якщо не вважати футбольних стадіонів) поступився місцем манірному самовдоволенню з приводу знаходження більш ніж цивілізованого, дипломатичного й мирного способу покладення кінця розбрату між народами.

Мир, безумовно, був збережений, але лише завдяки Сполученим Штатам, які все ще дотримувалися довоєнних поглядів на національну та міжнародну безпеку.

У Штатах Мюнхен знайшов абсолютно інше значення. Тут він підживлював черчіллівські ілюзії багатьох «войовничих президентів», які мріють увійти в історію як героїчні захисники свободи. Приклад Мюнхена неодноразово служив натхненням — на боротьбу з комунізмом, повалення Саддама Хуссейна, перешкодження Ірану та ведення «війни з тероризмом».

Подібна суперечність сприйнять призвела до своєрідного напруження між США й їхніми демократичними союзниками. Європейці та японці покладаються на американську військову потужність у питаннях своєї безпеки, однак методи її застосування часто викликають у них несхвалення. Дуже велика залежність, у свою чергу, призвела до інфантилізму: європейці й японці, мов ті вічні підлітки, жадають захисту великого американського батька, в той же час звідуючи до нього глибоке обурення.

Безсумнівно, Сполучені Штати, подібно всім великим державам, пускалися в нерозсудливі війни та зловживали своєю силою, особливо по відношенню до країн у власній півкулі. Однак, навіть якщо дати спокій привидам Мюнхена, існують випадки, коли застосування збройних сил є єдиним способом боротьби з тираном. Європейці не бажали протистояти масовим вбивцям у Сербії, й американці (спершу відчуваючи небажання) мали б узяти брудну роботу на себе. Рішення американців вигнати вбивць Саддама Хусейна з Кувейту викликало хвилю гучних протестів у Німеччині, яка заявила, що вона ніколи не піде на «кровопролиття заради нафти».

З іншого боку, європейська дипломатія домоглася певних значних успіхів. Перспектива вступу в ЄС сприяла зміцненню демократії в середній і східній Європі, а також у Туреччині. Деякі з цих демократичних держав вступили в НАТО, в той час як інші до цього дуже прагнуть. Однак, на відміну від ЄС, НАТО — військова організація. Тут постає стара проблема Чемберлена: чи готові європейці воювати в інтересах своїх союзників?

У період холодної війни, коли європейці покладалися на захист НАТО й США проти радянської агресії, це питання не являло собою серйозної дилеми. Тепер Грузія та Україна чекають, що Америка й Європа проливатимуть кров, захищаючи їх від Росії.

Вибір простий: якщо європейці готові боротися за Грузію або Україну, то цим країнам має бути надана можливість вступити в НАТО. Якщо ні, то ні. Але замість того, щоб робити вибір, такі провідні країни Європи як, наприклад, Німеччина, коливалися, спершу розмахуючи членством у НАТО, як соковитою морквою, а потім взявши цю пропозицію назад, надавши можливість американцям пускатися в героїчне просторікування, уникаючи вживання необхідних заходів.

Усе це робить Західне союзництво непослідовним і, попри його численні багатства та військову потужність Америки, на диво безсилим. Європейським демократіям час ухвалити рішення: залишатися залежними від захисту США та перестати скаржитися, або віднайти здатність захищати Європу, як би вони її не визначали, самостійно.

Перша можливість зараз, у дні спаду панування Америки, може незабаром виявитися недоступною. Друга буде пов’язана з витратами та ризиком. З урахуванням безлічі внутрішніх розбіжностей у ЄС, європейці, можливо, продовжать коливатися до тих пір, доки серйозна криза не примусить їх до дій, для яких, однак, на той момент уже може бути запізно.

Ієн БУРУМА є професором кафедри прав людини в Бард-коледжі. Його новітня книжка називається «Вбивство в Амстердамі: смерть Тео ван Гога та кордони толерантності».