Невдача російських реформ

Росія не перестає приголомшувати і дивувати. За десять років після падіння берлінської стіни і майже вісім років після розпаду Радянського Союзу Росія так і не змогла знайти свого місця в світі. Її економіка розвалилася без найменшої надії на одужання. Корупція скрізь. Політичну систему стрясає одна криза за іншою — при тому, що не простежується явного зв'язку між політичними лідерами і російським суспільством. Президент Єльцин хворий і непередбачуваний. У Росії немає політика, якому б довіряла і до якого б прислухалася світова спільнота.

Споконвічним російським питанням є: «Що робити?» Існує точка зору, що всі проблеми в Росії викликано неправильною стратегією економічних реформ, котрі проводяться після 1991 року. Висловлюється думка, що Росія надто швидко реформувалася, що вона мала дотримуватися ступінчастої стратегії реформ, як у Китаї. Інші вважають помилковим проведення приватизації до інституційних реформ, таких, як реформа судової системи. Згідно з цією точкою зору ключ до стабілізації і подальшого економічного зростання в Росії лежить через посилення державного контролю над окремими сторонами економічного життя.

Мені здається помилковим відносити проблеми Росії на рахунок «швидкості» економічних реформ — особливо тому, що реформ як таких практично не було! Я був економічним радником Польщі (1989-91), Естонії (1992), Словенії (1991- 92) і Росії (1992-93). Я спостерігав зблизька те, що відбувається в цих країнах (як і в багатьох інших). Мої загальні рекомендації всім цим країнам, по суті, були однакові. Естонія, Польща і Словенія процвітають, а Росія — ні. Причина цієї різниці лежить не у надмірній «швидкості» російських реформ, а в географічному розташуванні, структурних умовах і, звичайно, в політиці.

Географічне положення має критичний вплив, про що часто забувають аналітики. Перехід до капіталізму набагато простіший для країн, близько розташованих до ринків Західної Європи (Польща, Угорщина, Чеська республіка, Словаччина, Хорватія, Словенія і країни Балтії), ніж для колишніх радянських республік. Якщо західноєвропейська компанія, наприклад Фольксваген, вирішує закупити компоненти у східноєвропейської компанії, то майже завжди вона зупиняє свій вибір на сусідній країні, такій як Польща, а не на Україні чи Росії. Таким чином, країни, найближче розташовані до Західної Європи, отримали найбільший приплив іноземних інвестицій звідти. Вони також змогли розширити свій експорт в країни Європейського співтовариства. У таких країнах, як Польща, Словенія, Естонія іноземні інвестиції й експорт стали двома основними двигунами економічного відродження.

Структурні умови в Росії також зіграли важливу роль. Всім відомо, що Росія традиційно залежить від експорту нафти й газу, але прибуток від їх експорту впав у 90-і роки. Виробництво нафти в Росії різко скоротилося, а світові ціни на енергоносії були низькими, починаючи з 1989 року. Крім того, до 1989 року Радянський Союз міг продавати свої застарілі технології комуністичним країнам Східної Європи. У 1989 році, після розвалу радянської влади у Східній Європі ці країни отримали доступ до сучасних західних технологій в таких областях, як обчислювальна техніка, телекомунікації, транспорт, фармацевтика та інші. Російські технології були швидко витіснені зі східноєвропейського ринку, інвестиції в них не виправдали себе, що ще більше підірвало фінансове становище Росії.

Структурні умови в Росії унеможливили ступінчасте реформування держпідприємств, як у Китаї. Все-таки, у 1978 році, коли Китай почав ринкові реформи, він був переважно аграрною країною: 70 відсотків населення проживало в сільській місцевості, лише 18 відсотків було зайнято на держпідприємствах. Таким чином, Китай міг собі дозволити поступово вирішувати проблеми державно-промислового сектора, оскільки недержавний сектор не був таким великим. (До речі, Китай так досі й не вирішив проблему збиткових держпідприємств!)

У Росії картина була зовсім іншою: в 1992 році більш ніж 90 відсотків населення працювало на держпідприємствах. Росія та інші країни регіону, включаючи Польщу, були вимушені рішучіше проводити реформу держпідприємств і приватизацію. Вони не могли використати китайський підхід.

Політика — це третій і вирішальний чинник, що зумовив невдачу, що спіткала Росію. Радянський Союз породив корумповану і аморальну політичну систему, яка збереглася в Росії й до цього дня. Колишня радянська номенклатура стала новими політичними управлінцями Росії. У Радянському Союзі було репресовано і знищено найменші вияви громадянського суспільства — професійні асоціації, релігійні групи, благодійницькі товариства, незалежні засоби масової інформації — тобто, саме ті типи громадських організацій, які могли б справити стримуючий вплив на зростання корупції в уряді. На відміну від Радянського Союзу, в Польщі були сильні громадські групи, такі як церква, селянські товариства і профспілка «Солідарність». Таким чином, у Польщі корупція була під контролем, тоді як в Росії вона стала повсюдним і руйнівним для суспільства явищем.

У російської політичної кризи є й міжнародний аспект. Західні уряди були більш готові допомогти Польщі, ніж Росії. Наприклад, Польщі було надано часткову відстрочку по боргах, а Росії — ні. Польща відразу ж отримала допомогу від Заходу в стабілізації своєї валюти, а Росія — ні. Загалом, Захід не дуже старався допомогти Росії. Це могло бути стратегічним рішенням, а могло бути й рішенням від незнання. Проте ми можемо з упевненістю сказати, що Захід недостатньо допоміг Росії, не надав їй необхідну допомогу вчасно, що сильно підірвало шанси Росії на економічне відродження.

У результаті Польща (і ряд інших країн Центральної та Східної Європи) провели реформи чесно й ефективно. Такі країни скористалися своїм сприятливим географічним положенням для того, щоб залучити великомасштабні інвестиції із Західної Європи. Польща і ряд інших країн отримали своєчасно допомогу від Заходу. На відміну від них, Росія провалила свої реформи і продовжувала занурюватися все більше в корупцію і розкладання. Вона практично не отримала реальної допомоги від Заходу. Ситуація в Росії залишається нестабільною, а значить — небезпечною. Тільки нове, чесне і демократичне керівництво Росії може змінити цю ситуацію за умови, що Захід виявить справжнє прагнення допомогти Росії.

Джеффрі Сакс є директором Гарвардського інституту з міжнародного розвитку і професором міжнародної торгівлі Гарвардського університету. Він був головним іноземним економічним радником урядів Росії, Польщі і Болівії.