Невирішені питання енергозбереження,

Плутанина між переговорами та розв’язанням проблем є сьогодні доволі дивним і тривожним аспектом глобальної політики. Згідно з графіком, затвердженим у грудні 2007 року, ми маємо шість місяців на прийняття в Копенгагені глобальної угоди стосовно зміни клімату. Уряди країн проводять масштабні переговори, проте вони не докладають масштабних зусиль для розв’язання проблем. Кожна країна питає себе: «Як би зробити так, щоб від мене зусиль знадобилося мало, а від інших — багато?» — коли натомість слід було б себе питати: «Яким чином нам необхідно співпрацювати, аби зуміти досягнути наших спільних цілей за мінімальну ціну за максимальної вигоди?».

Можливо, це й звучить як одне й те саме, але це дві різні речі. Розв’язання проблеми зміни клімату вимагає скорочення викидів вуглекислого газу від викопного палива, що, у свою чергу, приведе до появи різноманітних технологій, декотрі з яких уже існують, але велику частину з них іще належить розробити. Наприклад, якщо вугільні заводи будуть позбавлені головної складової енергетичної структури, то їм доведеться виловлювати та зберігати свої викиди CО2 ; цей процес називається «каптажем і зберіганням двоокису вуглеводу» або коротко — CCS. Проте ця технологія поки що лишається непідтвердженою.

Подібним чином нам буде необхідно відновити віру громадськості у нове покоління атомної енергії з безпечними заводами, що знаходяться під надійним контролем. Нам знадобляться нові технології для великомасштабної мобілізації сонячної енергії, сили вітру й геотермальної енергії. Ми могли б використовувати біопаливо, але однак лише у такий спосіб, щоб це не створювало конкуренцію з запасами продовольства або з дорогоцінними природними багатствами.

Список можна продовжити. Нам буде потрібне раціональніше використання енергії, чого можна домогтися за допомогою використання «зелених будівель» і ефективніших побутових приладів. Нам необхідно перейти від автомобілів із двигунами внутрішнього згоряння до гібридних двигунів, гібридів, які працюють від побутових розеток, автомобілів, що працюють на акумуляторах, і транспортних засобів, які працюють на тепло-елементах.

Для створення нового покоління електромобілів знадобиться десять років державної та приватної співпраці, щоб досягнути істотного технологічного розвитку (на зразок поліпшених батарей), розвиненішої електромережі, нової інфраструктури, яка б дозволяла перезаряджати автомобіль, і багато чого іншого. Також буде потрібне десятиріччя державних і приватних інвестицій, аби продемонструвати можливість запуску електростанцій, що працюють на вугіллі і можуть здійснювати каптаж власних викидів вуглекислого газу.

Перехід до нових технологій є перш за все питанням не переговорів, а розробок, планування, фінансування і стимулів. Яким чином світ може найбільш ефективно розвивати, демонструвати, а потім розповсюджувати ці нові технології? Хто повинен буде платити за ранні демонстративні моделі в тих випадках, коли приватні інвестори не побачать у них вигоди, а їхнє створення вимагатиме мільярдів доларів? Яким чином ми повинні зберегти приватні стимули для наукових досліджень, при цьому передаючи успішні технології країнам, що розвиваються?

Ці невирішені питання здійснюють на нас тиск. Проте глобальні переговори стосовно зміни клімату зосереджені не на них, а на інших питаннях. Переговори, головним чином, ідуть про те, які групи країн мають скоротити емісію, на скільки, протягом якого терміну, а також наскільки протягом кожного року. На країни чиниться тиск, аби вони скоротили емісію до 2020 року на певну кількість відсотків, при цьому не зачіпаючи якого-небудь серйозного обговорення відносно того, як ці скорочення можуть бути досягнуті. Відповіді, безумовно, залежать від того, наскільки доступними будуть технології низьких викидів, а також від того, як швидко їх можна буде впровадити.

Візьмімо, наприклад, Сполучені Штати. Щоб різко скоротити емісію, за це десятиріччя США буде необхідно переключитися на новий вид автомобілів, які все більше працюватимуть на електриці. США буде необхідно ухвалити рішення відносно поновлення й розвитку своїх атомних електростанцій, а також відносно використання громадських земель для будівництва нових станцій із виробництва відновлюваних видів енергії, особливо тих, що використовують сонячну енергію. США також знадобиться нова енергосистема, щоб доставляти відновлювану енергію з малонаселених територій — наприклад, сонячну енергію з південно-західних пустель і енергію вітру з північних рівнин — до щільно заселених районів узбережжя. Все це, втім, вимагає державного плану, а не просто статистичної мети зі скорочення емісії.

Так само, як і США, Китай може скоротити емісію CO2 за допомогою раціональнішого використання енергії та нового парку електромобілів. Але Китай мусить розглядати це питання з позиції вугільнозалежної економіки. Майбутній вибір Китаю залежить від того, чи зможе «чисте вугілля» дійсно ефективно працювати у великих масштабах. Отож скорочення викидів Китаю кардинальним чином залежить від якомога швидшого завершення випробування технологій CCS.

Справжній глобальний підхід у дусі «мозкової атаки» міг би полягати в первинному обговоренні найперспективніших технологічно й економічно доступних варіантів, а також можливостей поліпшення цих варіантів за допомогою цільових наукових досліджень і найсприятливіших економічних стимулів. Переговори могли б торкнутися цілої низки варіантів, які найбільш прийнятні для кожної країни та регіону, — від CCS до використання сонячної, вітрової та ядерної енергії — і сформували б план із переходу на нове покоління автомобілів зі зниженою емісією, визнаючи, що ринкова конкуренція, нарівні з державним фінансуванням, зможуть встановити фактичні темпи.

Ѓрунтуючись на цих стандартних блоках, світ міг би домовитися про розподіл видатків для прискорення розвитку й поширення нових технологій низьких викидів. Така глобальна структура зміцнила б національні та глобальні цілі з контролю за емісією, а також контролю за просуванням технологічної модернізації. Щойно ефективність нових технологій буде доведена, цілі могли б стати строгішими. Безумовно, частина стратегії полягала б у тому, аби створити ринкові стимули для нових технологій низької емісії, щоб винахідники мали можливість розвивати свої власні ідеї з перспективою отримання від них великого прибутку в разі правильності цих ідей.

Може скластися враження, що мій заклик обговорювати плани і стратегії, нарівні з певною метою щодо обмеження емісії, є ризиком перешкоди переговорного процесу. Та якщо ми не маємо стратегії для здійснення наших цілей, то уряди країн світу спочатку не зможуть прийняти подібні цілі, або вони можуть цинічно прийняти їх без будь-якого наміру фактично їх здійснити.

Ми повинні всі разом серйозно замислитися про реальні технологічні варіанти у світовому масштабі, а потім працювати згідно зі спільною глобальною структурою, яка дозволяла б нам перейти в нову еру, що ѓрунтується на здійснимих і збалансованих технологіях для транспорту, промисловості, енергії та будівель.

Джеффрі САКС — професор економіки й директор інституту Землі в Колумбійському університеті.