Новий новий світоустрій

Серйозний спорт, за словами Джорджа Оруелла, це війна без стрільби. У такому випадку, Олімпіада в Пекіні була світовою війною, яку, на думку американців, виграли Сполучені Штати (посівши перше місце за кількістю медалей), але, на думку решти світу — Китай (отримавши найбільшу кількість золотих медалей).

Олімпіада вже давно є ареною мирного змагання між великими державами, що відображає переміщення багатства та сили нашого світу із Заходу на Схід. Далеко від «Пташиного гнізда» відбувається ще тривожніше змагання ідей. Тероризм і глобальне потепління вже заявили про себе в нинішньому столітті як про дві екзистенціальні загрози людям всього світу. Без нігілізму терактів 11 вересня і апокаліпсичних попереджень про зміну клімату честолюбна автократія — Китай, Росія та країни Перської затоки — почали кидати виклик не лише легітимності, але й бажаності демократичного лібералізму в західному стилі.

Протягом цих же двох олімпійських тижнів Росія вела та виграла справжню війну з Грузією, продовженням якої стала загроза заборонити силам НАТО доступ до Афганістану через територію, контрольовану Росією. Інвестиційне управління Абу-Дабі, що вже врятувало американського банківського гіганта Citi-group, без зайвого галасу робить кроки із придбання ключового пакету акцій корпорації Daimler. А Барак Обама остаточно визначився з кандидатом на посаду віце-президента: ним став сенатор Джо Байден, який відзначився свого часу на зовнішньополітичній ниві.

Парадокс тут може полягати в тому, що досвід Байдена в царині зовнішньої політики виявиться зовсім неактуальним. Адже для того, щоб мати справу з новою автократією, новому президентові США доведеться розібратися в політичній філософії, висміяти яку набагато важче, ніж глобальний джихад, і яка з набагато більшою часткою ймовірності може похитнути західну модель ліберальної демократії, що лежить в основі добробуту західного світу з 1945 року.

Автократи, а головні серед них — це Ху Цзіньтао та Володимир Путін — процвітають, тому що зуміли запропонувати своїм громадянам різке зростання особистого добробуту в обмін на політичне підкорення. При цьому вони повністю ігнорують західні прогнози щодо прагнення мас до демократії.

Приблизно для двох мільярдів людей наслідками всього цього є націоналізм, який ретельно культивується, подібний до того, який ми спостерігаємо в Пекіні, і тягар масивної та корумпованої бюрократії. Ще тривожнішим є посилення автократії для урядів західних країн. Воно зриває незліченні спроби досягнення проінформованого консенсусу, які здійснюють в ООН й інших інститутах з проблем, єдиною надією на вирішення яких є міжнародне співробітництво. У новинах зі всього світу — від Зімбабве до Гази та від Грузії до Дарфура домінують жертви.

У січні 1991 року перший президент Буш, виступаючи в Овальному кабінеті, заявив американцям, що крах радянського комунізму дає можливість «створити для нас і для майбутніх поколінь новий світовий порядок; світ, в якому поведінка країн визначає верховенство закону, а не право джунглів». Наступного року Френсіс Фукуяма оголосив про кінець історії, який настав із перемогою демократії та вільних ринків у холодній війні. Ми так і не скористалися можливістю, про яку з таким ентузіазмом говорив Буш-старший, а Фукуяма, як виявилося, був абсолютно неправий. Історія повернулася, і як саме! Розпочався новий її розділ, в якому західні демократи (які в розширеному тлумаченні включають у себе велику частину Південної Америки та Далекого Сходу) змушені знову відстоювати основоположні ідеї про свободу, представництво та право.

Західні споживачі дуже добре розуміють роль характеру своїх витрат у новому світоустрої. Бурхливе зростання попиту на енергоносії призвело до зростання цін на нафту з 16 доларів за барель 2001 року до 115 доларів сьогодні. За прогнозами, пропозиція залишиться такою ж обмеженою та, як мінімум, ще п’ять років ціни збережуться на рівні 120–140 доларів за барель. Це викличе збільшення суверенних інвестиційних фондів нафтовидобувних країн, головними з яких є Росія та держави Перської затоки, із 3 трлн. доларів сьогодні до 15 трлн. до 2015 року.

Швидше за все, темпи зростання в Китаї та Індії збережуться. Інфляція, що розганяється великою мірою їх власним попитом на продовольство та енергоносії, сповільнить зростання, що виражається двозначними цифрами, завдяки якому мільйони людей у кожній із цих країн вже не живуть у злиднях. Але їхня орієнтована на експорт економіка, яка у випадку Китаю зміцнюється за рахунок контролю над обмінними курсами, продовжить трансформувати їхні суспільства. Згідно з одним із прогнозів, до 2020 року китайський середній клас зросте у сім разів, і цій 700-мільйонній армії забезпечених людей знадобляться машини, бензин і будматеріали.

До цього ж року чисельність середнього класу Індії може перевищити 500 млн., а всі її дорослі жителі мають право голосу. Успішне поєднання демократії та зростання на субконтиненті підтверджувало аргумент про те, що зростання добробуту в будь-якій країні світу неминуче призведе до потреби в демократії. Але сьогодні цей аргумент виглядає як ніколи слабким.

Об’єднані Арабські Емірати, які є одним із найяскравіших прикладів нового багатства, інвестують у диверсифікацію на заздрість будь-якому капіталісту. Дубай — місто всього «най-най», його найвищу будівлю буде добудовано лише через рік, але вона вже найвища в світі. Не відстає від нього і Абу-Дабі, що вклав 200 млрд. доларів в одні тільки об’єкти туристичної інфраструктури та конференц-зали. Незабаром сумарний ВВП країн Перської затоки перевищить китайський, а західні транснаціональні компанії, як має бути, б’ються за частку ринку нового Близького Сходу. Однак наміри Еміратів як глобального інвестора залишаються непрозорими, а їхня схильність до демократії —мінімальною.

У Росії ж Путін скористався притокою нафтодоларів, яка триває вже сім років, щоб сплатити борги закордонним країнам, узяті в радянську епоху, і створити золотовалютний запас у розмірі 480 млрд. доларів. Ці гроші легко дозволять профінансувати найпрестижніший проект нової Росії — Олімпіаду 2014 року в Сочі. Але його «керована демократія» — лише пародія на справжню, а верховенства закону, обіцяного ним і його наступником, не існує.

Олімпіада обійшлася Китаю в 40 млрд., але це менше 1% від тієї суми, яку Пекін сьогодні інвестує в свою інфраструктуру. Олімпійський бюджет має не такий переконливий вигляд і на тлі майже 500 млрд. доларів, які Китай вклав у державні цінні папери США. За 19 років після подій на площі Тяньаньмень, багато хто у Вашингтоні сподівався, що вони створюють передумови для нової демократичної хвилі в Китаї, яка змете все на своєму шляху. Замість цього, однопартійне капіталістичне диво Китаю слугує опорою для їхньої власної фінансової системи.

Якби автократи завжди були такими великодушними. Міністр закордонних справ Девід Мілібенд, тільки-но зайнявши свою посаду, негайно почав переконувати Пекін, а тепер і Москву, побачити вигоди вступу в західну «систему, засновану на правилах». Йому це не вдалося. Одним із перших свідчень невдачі стала відмова Китаю припинити підтримувати лідерів Судану та Зімбабве аль-Башира та Мугабе. Відмова Росії поважати міжнародні кордони Грузії та дотримуватися нещодавніх угод про припинення вогню — просто останнє з таких свідчень.

У кожному випадку відповіддю на благання Мілібенда було ігнорування правил — по суті, тих правил, які втілені в глобальних інститутах під керівництвом США, створених в 40-х — заради надто вузьких для розуміння національних інтересів. Російський міністр закордонних справ Сергій Лавров із поважним виглядом говорив про «достовірно конкурентне середовище для ідей» у міжнародних відносинах, але результат той самий: параліч у Раді Безпеки ООН, де лише за минулий місяць міжнародні ініціативи з Грузії та Зімбабве було зірвано через вето Росії та Китаю.

Усе більша впевненість автократії не обіцяє нічого хорошого молодим демократіям, що перебувають у їхніх сферах впливу — від Грузії та України до Індонезії. Те ж саме можна сказати про давні мирні ініціативи в Кашмірі і на Близькому Сході або чергову міжнародну кризу, яка зажадає консенсусного рішення, чи то підтримання миру в Арктиці, збереження нейтрального статусу Австралії та без’ядерного статусу космосу.

Але зневірятися не варто ні кандидатам у президенти США, ні європейським лідерам. Поєднання ліберальної демократії зі свободою ринків залишається найгуманнішою, але при цьому і найміцнішою системою правління, винайденою людиною. Саме їй зобов’язані своєю силою Китай, Росія та країни Перської затоки, незважаючи на те, що їхнім правлячим елітам у рівній мірі властива фундаментальна відсутність легітимність, що робить їх уразливішими, ніж може здатися на перший погляд.

Ще не пізно включити нову автократію в системи, засновані на правилах, але ці системи потребують модернізації, яка є справою не лише західних урядів.

Китай, Росія та країни Перської затоки збагатилися за рахунок дешевого виробництва та дорогої нафти. Вони посмілішали, спостерігаючи за тим, що представляється їм соціальною дисфункцією, економічною нестабільністю та зовнішньополітичною зарозумілістю Заходу. Існує небезпека того, що буде зупинено марш історії в напрямі глобальної демократії — а також ідеї «світової спільноти», яка спільними зусиллями бореться із загальними загрозами. Незалежно від того, хто переможе на президентських виборах у США — Барак Обама чи Джон МакКейн — наступне покоління західних лідерів стикнеться з новим світоладом.