Одна проти всіх

Досить специфічний новорічний подарунок отримала нещодавно Рада Європи від Росії. 21 грудня 2006 року Державна Дума висловилася проти набуття чинності Протоколу №14 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, що доповнює контрольну систему Конвенції. Підставою для такого рішення стала думка більшості депутатів про те, що передбачені Протоколом норми нібито суперечать засадам Конвенції і можуть привести до дискримінаційного положення Росії у порівнянні з іншими європейськими державами.

Цим кроком Росія одноосібно заблокувала набуття чинності одного з найбільш актуальних інструментів Ради Європи. Саме заблокувала, оскільки для того, аби Протокол набув чинності, його мають ратифікувати всі без винятку держави-члени Ради Європи. Без цього Європейський Суд із прав людини як і раніше продовжуватиме накопичувати десятки тисяч заяв щорічно. Без цього для багатьох тисяч європейців знов на роки відкладатиметься перспектива відновлення через судове рішення їхніх порушених прав.

Набуття чинності Протоколу мало обумовити збільшення кількості схвалюваних Судом рішень на 20—25%. Наслідком цього стало б поступове розвантаження Європейського Суду, де на початок минулого року на свій розгляд очікувала 81 тисяча заяв. Саме тому Протокол ратифікували всі без винятку держави-члени організації. Всі, крім Росії. Проте не так сталося, як бажалося. «Відкладання правосуддя є відмовою у правосудді» — наголосив у цьому зв’язку Генеральний Секретар РЄ Террі Девіс. Він висловив глибоке розчарування у зв’язку з позицією Держдуми Росії, яка фактично звела нанівець багаторічні зусилля держав-членів реформувати контрольну систему Європейської конвенції з прав людини.

Що ж обумовило радикальну зміну позиції Росії, високопосадовці якої, починаючи від міністра Сергія Лаврова, неодноразово запевняли керівництво Ради Європи у тому, що Протокол ось-ось буде ратифіковано? Передусім виглядає досить дивним, що Держдума Росії чи не вперше за останні роки відмовилася ратифікувати міжнародний договір, підписаний від імені Російської Федерації. Така самостійність аж ніяк не притаманна особливостям російської демократії путінського зразка.

Справа не в «провальних» результатах голосування (голосували «проти» — 138, «за» — 27; необхідна кількість голосів для ратифікації — 226). Така позиція була санкціонована на найвищому рівні російського керівництва. «Законопроект «загорнули», оскільки Кремль передумав», — відверто заявив заступник Голови комітету з міжнародних справ Юлій Квіцинський кореспондентам часопису «КоммерсантЪ». Показовим є те, що комітет Держдуми з цивільного, арбітражного та процесуального законодавства рекомендував утриматися від ратифікації згаданого документа. «Ми вважаємо, що ці поправки не відповідають інтересам Росії, — заявив Голова цього комітету Павло Крашенінніков. — …Їхні поправки розходяться з нашим судочинством». Цікаво, що ця заява російського парламентарія суперечить загальновизнаному принципу верховенства міжнародного права над правом національним, який, зокрема, знайшов своє закріплення і у статті 15 Конституції Російської Федерації.

Що ж злякало депутатів Держдуми і примусило Росію відмовитися від своїх декларацій щодо потреби забезпечення реформування Європейської конвенції з прав людини? Чи тільки збільшення на 20—25% рішень у справах проти Росії, яка, до речі, є найбільшим постачальником заяв про порушення прав людини, що надходять до Європейського Суду?

Видається, що негативна позиція російської сторони насамперед обумовлена низкою змін у контрольній системі Конвенції, запровадження яких передбачено Протоколом № 14, і які навряд чи подобаються російській владі. Сумнівно, щоб офіційна Москва позитивно поставилася до розширення ролі Комітету Міністрів Ради Європи у питаннях нагляду за виконанням рішення Суду. Відповідні положення протоколу уможливлюють звернення цього впливового органу організації до Суду з запитанням щодо невиконання цією стороною своїх зобов’язань.

Навряд чи подобаються російській стороні і передбачені Протоколом нові повноваження Комісара Ради Європи з прав людини надавати свої письмові коментарі та брати участь в усних слуханнях справ, що розглядаються Європейським Судом. Іншим положенням Протоколу, яке так само викликало негативні відгуки російських парламентарів, є можливість судді одноосібно ухвалювати рішення щодо прийнятності заяви. Особливій критиці піддається положення щодо заборони судді, який вирішує справу одноосібно, розглядати справу проти договірної сторони, від якої його було обрано. Чомусь спрацьовують типово азіатські стереотипи — «якщо чуже, то вороже». Тому експерти Росії вбачають у цьому додаткову загрозу для ухвалення Судом політизованих рішень, які, на їхню думку, можуть бути загальмовані суддею від держави-відповідача. Крім того, прискорені процедури розгляду та ухвалення рішення у «справах- клонах» тягнуть за собою ризик відчутних моральних та матеріальних збитків для Росії у зв’язку з декількома тисячами повторюваних чеченських справ, заяв про тортури правоохоронними органами, про несплату зарплатні та пенсій, які наразі перебувають на розгляді.

Вочевидь негативно поставилися російські парламентарії і до можливості приєднання Євросоюзу до Європейської конвенції з прав людини у якості договірної сторони. Згідно з положеннями Протоколу№14, це обумовить обрання додаткового судді від цієї організації. Однак, за логікою певної частини російських парламентарів, це поставило б країни ЄС у привілейоване положення завдяки наявності у них ще одного додаткового голосу. Видається, що як і у попередньому випадку, джерелом занепокоєння є побоювання можливої політизації рішень Європейського Суду. Загалом теза про «заполітизованість» цих рішень останнім часом неодноразово лунала від керівництва російського МЗС у зв’язку з низкою гучних справ проти Росії. Відповідні заяви засвідчили загальне погіршення ставлення офіційної Москви до діяльності цієї інституції, так само як і її «особливу позицію» до значної кількості проблемних питань, що знаходяться в полі зору Ради Європи. Тому зрив процесу ратифікації Протоколу №14 за певних обставин може розглядатися як своєрідна спроба Росії «провчити» Суд.

Натяки ж на можливість повернення до розгляду питання про ратифікацію Протоколу №14 Держдумою наступного скликання, які лунають у російській пресі, виглядають як занадто непевна обіцянка, як демонстрація пряника, який, можливо, подарують слухняній дитині у разі, якщо Рада Європи проковтне гірку пігулку заблокованого процесу реформування Європейського Суду, а Росія й надалі залишатиметься єдиною державою Ради Європи, що не ратифікувала Протокол №6 до Європейської конвенції з прав людини, а організація сприйматиме це як нормальне явище. Росії сходитимуть з рук образливі заяви на адресу Європейського Суду з прав людини, а його рішення не виконуватимуться у повному обсязі. Всі звикнуть до того, що люди продовжують гинути на Північному Кавказі, і вбивства журналістів в Москві та «загадкові» отруєння по всьому світу залишатимуться не розслідуваними.

Тому навряд чи варто розраховувати на набуття чинності Протоколу №14, бо Росія й надалі продовжуватиме його блокувати. Це обумовлює потребу пошуку інших заходів, які мають забезпечити ефективність Європейської конвенції з прав людини в умовах перевантаженості Європейського суду. Як варіант — розробку нового Протоколу. Але це знову вимагатиме значних зусиль та часу, а також багаторічного терпіння заявників, що звернулися до Європейського Суду

Що ж до самої Росії… «Ми прогаяли важливий крок на шляху зближення країн Європи. Прикро, що ми втратили престиж та повагу…», — так охарактеризував ситуацію, що склалася, перший заступник голови комітету Держдуми Валерій Гребенніков, якого цитує російський часопис «Время новостей». Але такі заяви, на жаль, є поодинокими й губляться серед закликів «не припустити втручання Європейського Суду у справи Росії, особливо, якщо це стосується геополітичного масштабу, наприклад, подібно справі ЮКОС». Тобто ментальність російського політикуму ще дозволяє вести мову про втручання Європейського суду у питання про несплату пенсії бабусі, або ж про побиття у слідчому ізоляторі… Однак, коли справа стосується мільярдів доларів, то про які права людини може йтися?

В рамках самої Ради Європи варто очікувати на поглиблення критики на адресу Росії, якої ця країна досі намагалася уникати завдяки своєму статусу одного з найбільших контрибутерів бюджету РЄ та держави, що нещодавно головувала в Комітеті Міністрів. Та ось чи допоможе ця критика російській стороні усвідомити хибність своєї позиції? Чи й надалі «нафтогазова дипломатія» Росії дозволятиме їй почувати свою абсолютну комфортність, нехтуючи при цьому думками всіх інших країн континенту?

Виглядає, що ні. Наразі відбувається зростання «критичної маси» невдоволення не0гнучкою та авторитарною поведінкою Росії, яка все частіше під час дискусії в Комітеті Міністрів опиняється у ситуації «консенсус мінус один».