Олександр ТОМКОВИЧ: Жодна партія не може переді мною качати права

— Чому під час передвиборної кампанії влада не цурається провокацій проти журналістів? Чи владі вже все одно? Вона настільки впевнена у своїй перемозі, що нічого не боїться або, навпаки, боїться поразки і йде до мети будь-якими засобами?

— Якби теперішня білоруська влада була впевнена, що їй гарантовано переконливу перемогу, ніхто б нікого не зачіпав. Але твердий електорат Лукашенка, як би офіційні соціологи не каламутили води, на мій погляд, становить 25 — максимум 30%. І шансів збільшити свій рейтинг у президента практично немає, позаяк протестного електорату в нього значно більше — близько 60%.

Тиск на журналістів почався відразу ж після того, як незалежна преса стала «щипати» О.Лукашенка після його перших ста днів при владі. Тоді вийшли газети з білими плямами. Потім 1996 року перед славнозвісним референдумом в усі незалежні газети прийшли перевіряючі з податкової. Всіх тоді оштрафували, причому штрафи сягали $50 — 60 тисяч. Тоді багато які газети були змушені різко скоротити свої тиражі. В країні була єдина незалежна радіостанція «101,2». Її закрили, що буцімто вона заважала службі охорони президента, займаючи певні радіочастоти. Потім ці ж частоти передали Білоруському патріотичному союзу молоді — його ще «Лукомолом» називають, і тепер ніхто нікому не заважає.

Влада, що не допустила представників опозиції до виборчих комісій і до складу спостерігачів за виборами, яка, подейкують, має намір примусити студентів проголосувати достроково й вирядити їх на картоплю, тиснутиме на незалежну пресу. Влада пре, ніби лось крізь лісову гущавину, напролом і нікого не боїться — чи то від розпачу, чи то це якийсь хитрий план. Та вже є серйозні підстави говорити про те, що виборів не буде визнано.

— Але якщо з пресою борються — отже, її бояться? Тим часом багато хто в Україні вважає, що голосу опозиційних журналістів у Білорусі не чутно, що виступи опозиційних партій помічають тільки в Мінську, та й то далеко не всі...

— Коли кажуть, що підтримка Лукашенка в народі досить потужна, — не варто забувати про те, що коли в Росії вийдуть 100 «відморожених» із плакатами, всі телеканали це показують. У Білорусі вийдуть 20 тисяч чоловік, і ті ж телеканали можуть цього й не помітити. Колись у нас виходили й 100 тисяч, але тепер уже не вийдуть — це не Югославія. Але те, що опозиція, маючи такий слабкий інформаційний ресурс, може вивести на вулиці 30 тисяч чоловік, як це було під час акцій протесту минулого року, теж не погано.

Партії в нас, певна річ, «дохлі». Хоча при цьому навіть лідерові профспілок Гончарику кращі підписи збирали партійні структури — соціал-демократи, Об’єднана громадянська партія. Для Домаша Об’єднана громадянська партія своїми силами зібрала 75 тисяч підписів. Тим же претендентам, які намагалися зібрати підписи без допомоги партійних структур — навіть крутим бізнесменам, — не вдалося нічого зробити. Я вважаю це дуже серйозним знаком, що партійні структури змогли спрацюватися, навіть перебуваючи під постійним натиском: людей викликають, звільняють з роботи, і це відбувається в усіх регіонах, а не тільки в Мінську.

У незалежної білоруської преси, ясна річ, дуже серйозний інформаційний вакуум. Наприклад, разовий тираж усієї незалежної преси в десятимільйонній Білорусі — 300 тисяч. А державної — 3 мільйони. Державна преса має величезні дотації з бюджету, величезний демпінг. Якщо листоноша несе «Радянську Білорусь» і мою газету, то я плачу їй у 5 разів більше, ніж редактору «Радянської Білорусі».

Перед референдумом 1996 року тижневик «Вільні новини» мав тираж 103 тисячі примірників, такі ж тиражі мали газети «Свобода», «Народна воля». Потім почався тиск на пресу. Сьогодні спонсори бояться допомагати нам, розміщувати рекламу в незалежній пресі негласно заборонено всім державним структурам. Перевірки прийшли водночас у 164 фірми, які розмістили свою рекламу в «Білоруській діловій газеті». Гадаю, що половини із цих фірм уже немає.

Рівень журналістики й газет у нас анітрохи не гірший, ніж в Україні. Якщо ситуація в країні буде нормальною, ми зможемо створити чудову пресу. Але сьогодні білоруський народ доведений до того, що стоїть перед вибором — або буханець хліба, або газета.

— Яким же чином виживає незалежна білоруська преса?

— За рахунок спонсорів або внутрішньої господарської діяльності, займаємося комерційною діяльністю, щоб утримувати газету.

— Спонсори — білоруські чи закордонні?

— Знаючи, скільки сьогодні в Україну надходить донорських коштів, можу сказати, що в Білорусі ця сума разів у 10 — 15 менша.

— Та все-таки чи можуть білоруські газети мати іноземного інвестора?

— Раніше це було дуже просто. Тут пpaцював фонд Сороса, представництва інших організацій. Та після виходу цієї весни добре знаного Декрету № 8 про поширення гуманітарної допомоги, що постачається в Білорусь, і роботу з грантодавцями, одержати грант стало неможливо. Його треба реєструвати, перереєстровувати, платити податки — хоча гранти ніде не обкладаються податками. Тим часом за ці ж західні гроші — мільйони доларів — облаштовують білоруський кордон із Литвою.

Отже, іноземні гранти не можуть серйозно вплинути на ситуацію. В основному газети підтримують ізсередини, хоча це просто копійки...

— Чи немає небезпеки, що незабаром незалежна білоруська преса стане залежати від своїх власників, господарів — тих, хто дає гроші?

— У нас сьогодні більшість газет встановлено журналістами. І там, у принципі, таких великих проблем немає. Але вже є прецеденти, коли контрольні пакети акцій викуповували комерційні структури, що дозволяло їм легко зняти головного редактора, поміняти творчий колектив і курс видання. Так відбувалося в газетах, які видаються за участю російського капіталу. Але поки ми ще знаходимося на підході до того, що газети будуть скуплені.

— Тобто білоруська незалежна преса голодна, гнана, зате незалежна?

— Поки так. Ми незалежні, але не належимо опозиції. Жодна партія не може качати переді мною права — я просто не перейматимуся цим. У нас часто бувають конфлікти і з опозиційними лідерами. Ми перебуваємо в опозиції до Лукашенка, але опозиції ми не належимо. Є, звичайно, і партійна преса, але тиражі цих газет складають усього 2 — 3 тисячі.

— Чого ви чекаєте від 9 вересня, коли мають відбутися президентські вибори?

— Скажу відверто, в мене дуже песимістичні прогнози. Якщо так піде й надалі, то за рік тут буде випалено землю. Певна річ, країну можна згвалтувати ще на 5 років. А що потім? Інкорпорація до складу Росії черговим федеральним округом?

Сьогодні в Білорусь не надходить ані копійки серйозних інвестицій, вантажоперевізники об’їжджають країну, основу бюджету складає горілка, пляшка якої коштує в 4 — 5 разів дешевше, ніж кілограм пристойної ковбаси. Народ споюють, село вимирає. Те, що в нас працюють заводи, — міф. Усе стоїть, гниє, іржавіє. Трактори випускаємо, але ніхто їх не купує, бо вони удвічі-втричі дорожчі за імпортні аналоги. Із Білорусі вже виїхали тисячі людей, а якщо Лукашенко виграє вибори, виїдуть ще десятки тисяч.

Я не знаю, чи є в Росії зайві гроші на чергового халявника на 10 мільйонів чоловік, якщо в Примор’ї знову відключатимуть світло.

До того ж Путін повинен усвідомлювати, що коли вибори в Білорусі не буде визнано, Лукашенко остаточно стане нелегітимним президентом, то юридична сила договору про інтеграцію Росії та Білорусі дорівнюватиме нулю.