Парадокси української дійсності

Російський «Газпром» готується до переможного прориву на внутрішній український ринок. Під загрозою опинилася енергетична безпека України, а отже — і реальний державний суверенітет. Українські лідери в критичний момент не здатні виступати єдиним фронтом і, як і раніше, дозволяють Москві грати на наших внутрішньополітичних протиріччях.

Ми знову спостерігаємо незграбні спроби Банкової оголосити чергову газову поразку перемогою. Врешті, вдумливих спостерігачів вразила історія із сумнозвісною телеграмою, коли Президент України охоче виконав роль дисциплінованого кремлівського кур’єра. Парадоксально, але гра в піддавки із Кремлем і «Газпромом» відбувається на тлі націонал-патріотичної лихоманки, ініційованої тими ж вітчизняними політиками. Коли тріумф національної ідеї межує із безславною здачею стратегічних інтересів України, є про що замислитися. Схоже, поняття «нація» і «держава» все-таки не тотожні, і гостру нестачу прагматичного державного патріотизму не заміниш кінськими дозами радикального націонал-патріотизму.

Поки в керівних кріслах сиділи русифіковані професори Янукович і Табачник, була слабка надія, що політики націоналістичної спрямованості зможуть ефективно відстоювати інтереси нашої країни. На жаль, ця надія поповнила великий список мильних бульбашок, які лопнули за останні три роки. Нищівний удар по ілюзії було нанесено вже в січні 2006-го, коли російську столицю відвідав глава Конгресу українських націоналістів і НАК «Нафтогаз» Олексій Івченко. Як пам’ятаємо, демонстративний націоналізм не зашкодив Олексієві Григоровичу підписати сумнозвісні газові угоди, які вдарили по стратегічних інтересах Української держави. Нашої з вами держави, в якій проживають люди різних національностей і культурних традицій.

Втім, московські подвиги пана Івченка — не єдиний приклад парадоксального антагонізму між націоналістичною ідеєю і державними інтересами. Подібні випадки можна зустріти й у західноєвропейській історії. Візьмемо хоча б т.зв. уряд Віші, який діяв у Франції в 1940—1944 роках і активно співпрацював із Третім рейхом. Широко розрекламоване владою «національне відродження» супроводжувалося фактичною втратою державного суверенітету — і все це французам пропонували ті самі респектабельні діячі. З’ясувалося, що пихата націоналістична риторика може слугувати чудовим прикриттям для ганебної капітулянтської політики. За умовами перемир’я з гітлерівською Німеччиною дві третини французької території окуповані німцями? Не варто турбуватися через дрібниці! Зате ми повертаємося до наших славних галльських джерел, відроджуємо забуті національні традиції!

Французька армія розпущена, а в німецьких таборах залишається півтора мільйона військовополонених? Подумаєш! Зате у нас нарешті з’явилася можливість відокремити зерна від полови, очистити націю від суб’єктів, що за визначенням не можуть бути справжніми французами — євреїв, масонів, осоружних космополітів. Доля Франції в надійних руках! На чолі країни став знаменитий маршал Анрі Петен — національний герой, гроза німців у Першій світовій війні. І не біда, що зараз легенда нації справно виконує усі вказівки тих же німців і покірно призначає на ключові посади людей, угодних Берліну... Підкреслимо, що в результаті дій уряду Віші у Франції на довгі роки було дискредитовано саме поняття «націоналіст». Мабуть, у нинішніх українських лідерів є всі шанси повторити сумнівне досягнення маршала Петена і його соратників.

У будь-якому разі, за час президентства Віктора Ющенка північний сусід домігся помітних успіхів у справі поневолювання України — під акомпанемент бадьорих спічів про національне відродження. Голова ради директорів ВАТ «Газпром» і майбутній президент ВАТ «Російська Федерація» пан Медведєв може бути задоволений. Однак такий стан справ влаштовує і деяку частину наших співвітчизників. Їм здається, що президентські ініціативи щодо Голодомору, УПА або форсованої українізації компенсують сумнівну діяльність української влади на енергетичному полі.

Але чи дійсно кремлівське керівництво так сильно турбують культурно-історичні ініціативи українських колег? Треба думати, при черговій звістці про ушановування Шухевича або Бандери Путіна кидає в холодний піт?

Є побоювання, що насправді не зовсім так. Точніше, зовсім не так. Фактично історико-мовна активність українського керівництва грає на руку офіційній Москві, допомагаючи кремлівським пропагандистам формувати ефектний образ ворога.

Настав час подивитися правді в очі. Багато наших співгромадян хоч і вказують в анкетах «національність — українець», належать до російської культурної традиції і, власне кажучи, є росіянами. Це факт, і нічого особливо жахливого тут нема. Власники українських прізвищ можуть говорити і думати російською — головне, щоб власники українських паспортів не вважали себе підданими Російської Федерації. На жаль, затяті спроби перетворити «українських росіян» в етнічних українців призводять до зворотних результатів — адже, як довів свого часу Ісаак Ньютон, сила дії дорівнює силі протидії.

Радикальні, найчастіше непродумані заходи, проведені в рамках курсу на тотальну українізацію, змушують мільйони наших співгромадян відчути себе чужинцями в цій країні. Провокується фронда щодо держави Україна; у жителів південно-східних регіонів з’являється зайвий стимул повернути свої погляди в бік сусідньої країни і безпринципних діячів, що отримують фінансову підтримку з Москви.

Великою популярністю у нас користується звучний термін «п’ята колона». Що ж, вона дійсно існує і представлена людьми, які не вважають себе громадянами Української держави і шкодять її стратегічним інтересам. Але дехто не проти нав’язати інші критерії приналежності до п’ятої колони — наприклад, критичне ставлення до вождів ОУН або бажання дивитися кінофільми російською мовою. І чим активніше палкi націонал-патріоти будуть записувати своїх співгромадян у ряди уявної п’ятої колони, тим сильніше буде п’ята колона реальна. Такий парадокс сучасної української дійсності.

Але повернімося до спроб нашого керівництва прикрити стратегічну наготу звучними націоналістичними гаслами. Подібні месиджи, без сумніву, зручні: вони легко засвоюються населенням, фактично ми маємо справу з аналогом соціального популізму в гуманітарній сфері. Зірка Героя для головкому УПА або обов’язкове дублювання кінопродукції українською мовою — це ефектно, це наповнює серця простих націонал-патріотів радістю й оптимізмом, це гранично ясно та зрозуміло.

А от у заплутаних газових схемах рядовому українцеві розібратися нелегко, особливо якщо в нього немає доступу до документів, які влада воліє тримати за сімома замками. Прояснити ситуацію допомагають розслідування і застереження дійсно патріотичних журналістів і експертів. Одні з них говорять і пишуть українською мовою, інші — російською, але всім цим людям небайдужа доля держави, громадянами якої вони є.

По суті, лише тверда громадянська позиція окремих українських ЗМІ заважає вітчизняній еліті змалювати сумнівні енергетичні домовленості як найбільшу національну перемогу. Але в перспективі можновладці можуть усунути цю прикру перешкоду — на жаль, в Україні зберігається загроза поступової ерозії демократичних завоювань, у тому числі і свободи слова.

Сьогодні в нашій країні склалася досить тривожна ситуація. Ті самі політики, по-перше, активно маніпулюють яскравими націоналістичними гаслами, по-друге, демонструють нездатність ефективно відстоювати стратегічні інтереси держави, а по-третє — виявляють явні авторитарні нахили. Як відомо, на обрії вже замаячив проект нової Конституції з президентськими повноваженнями, про які Леонід Данилович міг тільки мріяти. Якщо всі ці тенденції отримають подальший розвиток, в Україні може сформуватися досить цікава модель авторитаризму.

Призвавши на допомогу Замятіна, Орвелла, Хакслі і братів Вачовскі, спробуємо намалювати власну антиутопію. Отже, Україна недалекого майбутнього. Усі стратегічні позиції благополучно здані Кремлю, економічна незалежність країни стала фікцією, наша держава de facto являє собою протекторат російського «Газпрому». Москва успішно перетворює українських керівників на слухняних маріонеток. Не останню роль тут відіграють особисті фінансові інтереси нашої еліти: корупція у верхах цвіте пишним цвітом. Євроатлантична інтеграція зупинилася на рівні порожніх гасел — їхньою ретрансляцією займаються дисципліновані вітчизняні ЗМІ.

При цьому більшу частину громадян доля країни геть не хвилює: вони вже давно не вважають цю державу своєю. А інша, патріотична частина населення, радіє. Тому що в «національній матриці» знайти привід для бурхливої радості простіше простого.