Переможець і переможені,

Сусіди і союзники знову проявляють занепокоєння щодо курсу уряду в Берліні. Ангела Меркель відмовилась підтримувати Європу чи вона хоче нав’язати цьому континенту німецьку політику?

Євро зазнав невдачі, вважає американський журнал Vanity Fair, і це була не стільки економічна, скільки політична поразка. «Євро було винайдено для того, щоб інтегрувати Німеччину і позбавити німців можливості домінувати на континенті», — зазначає в одній зі своїх робіт відомий автор Майкл Льюїс. А тепер, на його думку, сталось якраз навпаки — «Європа опинилась у німців у кишені».

Та обставина, що об’єднана Німеччина, напевно, без втрат пережила економічну кризу західного світу — принаймні, до сьогоднішнього дня, — викликає однаковий дискомфорт як у сусідів, так і у союзників. Нині в політичних салонах від Вашингтона до Парижа і від Брюсселя до Мадрида, а також у політичних якісних виданнях і в дослідницьких центрах обговорюється питання про те, чи не зайнята наразі Німеччина переосмисленням своєї зовнішньої політики. Чи не відвернеться Берлін від Євросоюзу, чи Німеччина хоче, навпаки, досягти за допомогою валюти того, чого вона не змогла добитися за допомогою зброї, — панування на цілому континенті?

Настав час геостратегів, що спостерігають за тим, як у Європі складається дисбаланс сил. Вважається можливим навіть виникнення хаосу національного суперництва.

«Небажання Німеччини відмовитись від дій з позиції сили загрожує не лише самій цій країні, але і євро-проекту в цілому», — зазначив колишній британський прем’єр Гордон Браун. У пресі під сурдинку знову обговорюється питання про особливий шлях Німеччини, і популярністю користується вислів «четвертий рейх» — передусім у Великобританії. У фокусі цієї тривожної дискусії постійно перебуває одне запитання — куди рухається Німеччина?

Ангела Меркель вважається в американській столиці політиком із неясними перспективами. Американці не можуть тепер зрозуміти, чи справді федеральний канцлер залишила свій Схід позаду себе, чи вона тільки нещодавно відкрила його — принаймні, у тому випадку, коли йдеться про інтереси Німеччини. «Європейські економічні центри сил переміщаються у бік Сходу», — підкреслює газета The New York Times.

Консервативний публіцист Аріель Коен вважає навіть, що створюється нова вісь Берлін-Москва, і намагається прикріпити до недавнього російсько-німецького зближення привид Рапалло — італійського курорту, в якому обидві ці держави 1922 року уклали договір, що викликав підозри у держав-переможців. Такого роду прибічникам теорії змови неважко знайти для підтвердження своїх тез нові аргументи. Хіба Німеччина нещодавно не опинилась на боці Росії і Китаю, утримавшись під час голосування в Раді Безпеки ООН щодо воєнної участі в Лівії? Чи не має наміру оборонна фірма Rheinmetall найближчим часом поставити російським сухопутним військам тренувальний центр вартістю 398 млн доларів? Хіба Німеччина не відмовилася від цивільного використання атомної енергії, не узгодивши це питання зі своїми європейськими сусідами, що, на думку американців, повинно призвести до більшої залежності від російського природного газу?

«Нині ми у Вашингтоні відчуваємо заклопотаність щодо можливого розвороту Німеччини на схід», — говорить експерт Центру стратегічних і міжнародних досліджень Хітер Конлі. На її думку, зовнішня політика Берліна стоїть на порозі нової ери, коли вона визначатиметься, швидше, політикою інтересів, а не уявною безкорисливістю загальноєвропейського фінансиста часів канцлера Коля. «На зустрічі у верхах групи G20 2010 року в Сеулі Німеччина стала на бік Китаю і виступила проти Сполучених Штатів, коли йшлося про скорочення перевищення експорту над імпортом. Це налякало багатьох прихильників трансатлантичної політики».

Німеччина, зважаючи на свою силу, повинна тепер поставити запитання, яке вже давно непокоїть Сполучені Штати: «Як мені бути з цим роздвоєнням — яким чином я як експортна держава можу освоювати для себе нові ринки в Росії та Азії, але при цьому не викидати з голови традиційних союзників?».

Окрім американців, серйозну стурбованість у зв’язку з цим проявляють члени Євросоюзу. Міністр закордонних справ Люксембургу Жан Ассельборн вважає, що Німеччина наразі займається тим, що для Франції і Великобританії давно вже вважається нормальним: вона «жорстко переслідує власні інтереси».

У Франції вважають, що Німеччина знову стала на свій «особливий шлях». Той факт, що ця країна утрималась під час голосування щодо Лівії, показує, на думку міністра закордонних справ Юбера Ведріна, справжнє обличчя цього сусіда: «Німеччина знову повернулась до органічного егоїзму, тобто вона, як і Франція, займається своїми власними національними інтересами».

Рішення про переорієнтацію енергетичної політики після найбільшої аварії на Фукусімі було прийняте Меркель без консультацій телефоном із Ніколя Саркозі. Викладач елітного економічного інституту HEC Едуард Тетро докоряє федеральному канцлерові, що «вона вже протягом кількох місяців скидає із себе європейські зобов’язання».

Парадокс німецької ролі полягає в тому, що Німеччина водночас є надто сильною і надто слабкою, щоб керувати Європою, вважає паризький політолог і директор центру Centre d’etudes et de recherches internationales (CERI) Анн-Марі ле Глоанек. На її думку, у сфері економіки ця країна поводиться глобально, а в політиці вона надто зациклена на самій собі.

Протягом десятиліть Європа була головним державним сенсом для Федеральної Республіки, підкреслює ле Глоанек. Проте після об’єднання у Німеччини виявилось «менше резервів і ще менше терпіння для того, щоб підтримувати європейську систему в робочому стані».

Французькі праві, навпаки, попереджають про надто велику силу Німеччини в тому випадку, якщо борги в Європі буде перекладено на співтовариство. «Це буде безвихідь, суми величезні, а німці вимагатимуть гарантій. Ми опинимось під диктатом Берліна», — вважає Жак Міар із правлячої партії «Союз за народний рух» (UMP).

Іспанський політолог і експерт Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) Хосе Ігнасіо Торребланка, який регулярно виступає зі своїми коментарями в найбільшій газеті El Pais, так описує побоювання іспанців: «Німеччина більше не орієнтується на Європу і дедалі більше вимагає, щоб Європа стала німецькою, тобто щоб вона функціонувала за німецьким зразком. Довіру європейців щодо солідарності Німеччини підірвано, вважає Торребланка. Німеччина нав’язує своїм партнерам німецьку модель і робить це «за тією логікою, відповідно до якої переможець поводиться з переможеним».

Усі ці сумніви спрямовані проти федерального канцлера. Міністр закордонних справ Гідо Вестервелле не грає тут ніякої ролі.

Німеччина — країна «без міністра закордонних справ», жартома зазначає Ассельборн. Людина, політичний базис якої всередині країни скоротився до 3%, «не має серед колег узагалі ніякого авторитету».