Переможці та переможені ери постподій 11 вересня

11 вересня 2001 року — це одна із знаменних дат, які трансформували світову політику. Як падіння Берлінської стіни 9 листопада 1989 року ознаменувало собою кінець «холодної війни», так само й напад «Аль-Каїди» на США відкрило нову епоху. Неурядова група вбила в той день більше американців, ніж це вдалося зробити уряду Японії під час його раптового нападу в інший знаменний день — 7 грудня 1941 року. Тоді як терористичний рух джихаду зростав протягом десятиріччя, 11 вересня стало поворотним моментом. Як же варто охарактеризувати цю нову еру, яка розпочалася п’ять років тому?

Дехто вважає, що події 11 вересня ознаменували «зіткнення цивілізацій» ісламу та Заходу. Справді, напевно, це якраз те, що мав на увазі Осама бен Ладен. Тероризм — це форма театру. Екстремісти вбивають безневинних людей, аби драматизувати свою мету таким чином, щоб це приголомшило і жахнуло їхню шукану аудиторію. Вони також покладаються на політику, яку Кларк МакКолей та інші називають «політикою джіу-джітсу», в якій менший борець використовує силу більшого противника, щоб перемогти його.

У цьому аспекті бен Ладен сподівався на те, що США втягнеться у криваву війну в Афганістані, подібно радянському втручанню двома десятиріччями раніше, яке створило такий родючий грунт для поповнення лав джихадистів. Та американці використали обмежений контингент військової сили, щоб позбутися талібського уряду, і уникли непропорційної кількості жертв серед цивільного населення, а також змогли створити місцеву політичну структуру.

У першому раунді цієї боротьби перемогу отримали США, хоч вона й була далеко не бездоганною. «Аль-Каїда» втратила прихистки, з яких вона планувала здійснювати свої напади; багатьох із її лідерів було вбито або захоплено, а її центральні комунікаційні лінії були серйозно зруйновані.

Потім адміністрація Буша стала жертвою своєї гордості і здійснила колосальну помилку — вторглася в Ірак без широкої міжнародної підтримки. Ірак забезпечив символи, жертви серед цивільного населення і підгрунтя для майбутнього вербування, яке екстремісти джихаду так шукали в Афганістані. Ірак став подарунком Джорджа Буша Осамі бен Ладену.

«Аль-Каїда» втратила свій центральний організаційний потенціал, але стала символом і центром, навколо якого могли б об’єднатися імітатори, що аналогічно мислять. За допомогою інтернету, її символи і вивчення матеріалів стали легко доступними у всьому світі. Чи була якось причетна «Аль-Каїда» до Мадридських та Лондонських вибухів, або до нещодавньої спроби підірвати авіалайнери над Атлантикою, це все менш важливо, ніж спосіб, яким вона була перетворена на могутній «бренд». Другий раунд залишився за екстремістами.

Результат майбутніх раундів у боротьбі проти тероризму джихаду залежатиме від наших здібностей уникати пастки «політики джіу-джітсу». Це вимагатиме більшого застосування привабливості м’якої сили замість такого масштабного застосування твердої військової сили, як це робить адміністрація Буша. Оскільки боротьба є не зіткненням ісламу та Заходу, а громадянською війною в межах самого ісламу, яка триває між меншістю терористів та більшістю пануючої лінії ненасильницьких прихильників.

Екстремізм джихаду не може бути переможеним, якщо не переможе пануюча лінія. Військова сила, розвідка та міжнародна поліцейська співпраця повинні використовуватися про ти найнебезпечніших терористів, які співпрацюють або надихаються від «Аль-Каїди», але м’яка влада націлена на залучення пануючої лінії та зменшення підтримки екстремістів.

Міністр оборони США Дональд Рамсфельд одного разу сказав, що ступінь успіху в цій війні залежить від того, наскільки кількість убитих терористів перевищує кількість нових терористів, які з’являються. Завдяки такому стандарту ми й маємо проблеми. У листопаді 2003 року офіційна кількість терористичних повстанців в Іраку становила 5 000 чоловік. Цього року їхня кількість становила 20 000 чоловік. Як сказав бригадний генерал Роберт Каслен — заступник начальника Пентагона в питаннях війни з тероризмом: «Ми не встигаємо вбивати їх швидше, ніж вони з’являються».

Також ми зазнаємо невдачі у застосуванні м’якої сили. За Касленом: «Ми у Пентагоні знаходимося позаду наших противників у використанні комунікації — наймати чи навчати».

Те, як ми використовуємо військову владу, впливає також і на ставлення Рамсфельда. Після 11 вересня весь світ ставився з великою симпатією та розумінням до військової відповіді США, направленої проти Талібану. Американське вторгнення в Ірак, країну, яка не була пов’язана з нападами 11 вересня, призвело до різкого падіння доброї волі та привабливості США в таких мусульманських країнах, як Індонезія, в якій 75% населення схвалювали дії США у 2000 році і лише половина від цієї кількості схвалює дії США сьогодні. Справді, захоплення розділеної країни — це брудна справа, що приречена на появу таких епізодів, як «Абу Грейб» та «Хадіта», які у свою чергу різко зменшують привабливість Америки не лише в Іраку, але й у всьому світі.

Здатність об’єднати тверду і м’яку силу — це мудра сила. Коли Радянський Союз вторгся на територію Угорщини і Чехословаччини під час «холодної війни», це ослабило м’яку силу, яку мав у своєму розпорядженні СРСР у Європі після Другої світової війни. Коли Ізраїль почав довгу кампанію бомбардування Лівану минулого місяця, це створило таку велику кількість жертв серед цивільного населення, що рання критика «Хізбалли» Єгиптом, Йорданією та Саудівською Аравією в арабській політиці стала безсилою. Коли терористичний екстремізм убив безневинних мусульманських цивільних жителів, типу Ісламського Джихаду в 1993 році, або дій Абу Мусаба аль-Заркаві в Аммані у 2005 му, це знищило їхню власну м’яку силу і призвело до втрати підтримки.

Найважливіший урок, який можна зробити через п’ять років після подій 11 вересня — це те, що відмова об’єднувати тверду і м’яку силу в боротьбі з тероризмом джихаду приведе нас у пастку, розставлену тими, хто жадає зіткнення цивілізацій. Мусульмани, включаючи ісламістів, мають різноманітні позиції, таким чином, ми повинні побоюватися стратегій, які об’єднують різні групи під одним ім’ям і тим самим допомагають нашим ворогам. У нас є переконливий мотив і безліч потенційних союзників, але наша відмова об’єднувати тверду і м’яку сили в мудру стратегію може виявитися фатальною.

Джозеф С. НАЙ — професор Гарвардського університету, автор книги «М’яка сила: засіб досягнення успіху у світовій політиці».