Переведені через Майдан
Віктор Ющенко виявився слабким Президентом, який досить швидко витратив гігантський кредит довіри, підігрітий революційним ентузіазмом. Дихання Майдану надуло велику політичну бульбашку. Але його сила полягала в тому, що інститути політичної демократії він залишив у працюючому стані й не чіплявся за владу до побіління в пальцях, як за свою власність.
Він перевів Україну через Майдан, який дозволив йому прийти до влади під гаслом «Вірю, знаю, можемо» і помаранчевими прапорами, які до смерті злякали східного сусіда.
Він виявився Президентом транзиту від комерціалізованого совка часів Кучми до помаранчевих романтичних ілюзій та подальшого протверезіння.
Україна ще не класична східноєвропейська країна, де маятникова зміна влади від лівих до правих і навпаки не впливає на вектор розвитку, стійкість та працездатність інститутів. Але Україна вже держава, позбавлена від перспективи рухатися особливим російським шляхом із механізмами престолонаслідування.
Вибір поки що залишився тим самим — між Тимошенко та Януковичем, персоналізованою спадщиною кучмівських часів (із колишнього трикутника випав лише Ющенко). Проте можна не сумніватися: через ще п’ять років ротація президента в Україні гарантована, вибори тут — працюючий механізм, і вже зараз на політичній авансцені з’являються майбутні лідери, молоді та досить різноманітні. Тут не потрібний штучно створюваний кадровий резерв — він визріває природним чином.
Не діяти новий президент, хай яким буде його прізвище — Янукович чи Тимошенко, — теж не зможе, інакше швидко втратить довіру виборців і опиниться у становищі Ющенка. Це називається демократією.
Попутно дещо протверезів і російський народ, який вже не вважає, що хтось там в Україні просто зобов’язаний відповідати інтересам Росії: відходять імперські ілюзії і приходить розуміння того, що йдеться про окрему суверенну державу. Згідно з опитуванням Левада-центру, 2004 року налічувалися 53% тих, хто оцінював Януковича як комфортнішого для Росії президента, сьогодні ж таких всього лише 26%. При цьому стільки ж — 26% — вважають, що не слід чекати прихильності до Росії від обох фаворитів, Януковича й Тимошенко. Оскільки Юлія Тимошенко встигла серйозно засвітитися в товаристві Володимира Путіна, російські респонденти віддали їй пальму першості в гонитві претендентів: 34% проти 24% були впевнені, що переможе нинішній, а не колишній прем’єр України. Інтерес же до виборів в Україні в росіян настільки ж масштабний, як і за часів Майдану: тоді тих, хто цікавився, було 35%, зараз — 34%. Рідкісний чемпіонат світу з популярного виду спорту збирає настільки лояльну аудиторію.
Вибори в Росії давно не провокують такого інтересу, як електоральна кампанія в Україні — у них є інтрига.
Звичайно, ющенківський Майдан-2004 був революцією емоцій, наслідком утоми від застою, що втілювався радянськими антропологічним типами в телевізорі. За такою ж логікою розвивалася й «революція троянд» у Грузії, що сильно струснула націю й омолодила еліту. Це були так звані доганяючі революції: у Росії буржуазна революція відбулася вчасно завдяки уряду Єгора Гайдара, в сусідніх же країнах затрималася, тому не могла не статися трохи пізніше і саме революційним шляхом, причому, звичайно, перш за все в столицях.
Ющенківський Майдан був революцією облич — країні потрібний був молодий лідер. Недаремно отруєння Віктора Ющенка вдарило по його обличчю: чоловіча чарівність здавалася його опонентам найпотужнішою зброєю. А після отруєння в нього з’явилася й політична злість, а значить — харизма. Фінансово-економічний чиновник перетворився в політичного лідера, якому, виявляється, було протипоказане президентство.
Проте на Майдані та перейшовши «майдану океан», як у вірші Віталія Коротича в перекладі Юнни Моріц, українці стали народом, який проживає не на абстрактному пострадянському просторі, а у своїй країні. Для виконання цієї місії історія вибрала Ющенка.
Постреволюційна ейфорія плавно перетекла в боротьбу за владу — законними методами, що дають переможцеві повноцінну легітимність. Наступний президентський термін теж стане перехідним — вже до нормальної східноєвропейської демократії. Проте новому главі держави належить багато і важко працювати. Настають прагматичні часи.
