Піррова перемога Ангели Меркель

У Європі досі точаться дискусії щодо ефективності ухвалених ЄС методів і механізмів виходу із боргової кризи, яка триває уже п’ятий рік. Щодо цього позитивом є повідомлення з Греції, яка заявила про те, що наступного року нарешті покінчить із кризою. Принаймні про це свідчить проект бюджету на 2014 р., що надійшов у парламент країни. Оскільки питання стосовно виходу з кризи таки висить у повітрі, пропонуємо думку  83-літнього американського мільярдера Джорджа Сороса. Його діяльність викликає неоднозначну оцінку в різних країнах і різних колах суспільства. Часто його називають фінансовим спекулянтом, а також лобістом наркотиків. Його вважають «людиною, яка зламала Банк Англії».

Що стосується Німеччини, то для неї драму кризи євро закінчено. Дана тема майже не обговорювалася під час нещодавньої виборчої кампанії в країні. Канцлер Ангела Меркель зробила те, що було необхідним для забезпечення виживання євро, і зробила вона це за мінімально можливу ціну для Німеччини: це діяння дозволило їй здобути підтримку проєвропейських німців, а також тих, хто вірить їй як захисниці німецьких інтересів. Недивно, що вона рішуче перемогла на чергових виборах.

Але це була Піррова перемога. Існуюче становище в єврозоні не є ні прийнятним, ні стабільним. Економісти основного напрямку назвали б його неповноцінною рівновагою, але я називаю його жахом: а саме кошмаром, який заподіює величезний біль і страждання, якого можна було б легко уникнути, якби зникли помилки, які підтримують його, і табу. Проблема в тому, що країнам-боржникам дістається весь біль, тоді як кредитори нав’язують прорахунки і табу.

Одним із прикладів є єврооблігації, на які Меркель оголосила табу. Проте, вони є очевидним способом усунення першопричини кризи євро, яка полягала в тому, що через запровадження євро державні облігації країн-членів стали підпадати під ризик дефолту.

Як правило, розвинуті країни ніколи не оголошують дефолт, бо вони завжди можуть накарбувати гроші. Але, передавши дані повноваження незалежному центральному банку, члени єврозони поставили себе у становище країни, яка розвивається, яка взяла кредит у іноземній валюті. Ні влада, ні ринки не розуміли цього до кризи, що свідчить про помилку і тих, і інших.

Коли було запроваджене євро, влада заявила про те, що державні облігації країн-членів є безризиковими. Комерційні банки могли володіти ними, не маючи жодних капітальних резервів, а Європейський центральний банк (ЄЦБ) приймав їх на рівних умовах у рамках інструменту «Дисконтне вікно». Це призвело до появи порочної стимулу для комерційних банків купувати борги слабкіших країн, щоб заробити те, що зрештою виявилося лише декількома базовими пунктами, оскільки різниця між відсотковими ставками зменшилася практично до нуля.

Але зближення відсоткових ставок призвело до економічних розбіжностей. У слабкіших країнах спостерігався бум нерухомо майна, споживання та інвестицій, тоді як у Німеччині, обтяженій податково-бюджетним тягарем возз’єднання, довелося запровадити політику суворої ощадливості і проводити структурні реформи. Це стало причиною кризи євро, але в той час цього не зрозуміли (та й сьогодні не розуміють).

Конвертація всіх випущених державних облігацій (за винятком грецьких) на єврооблігації буде найкращою з можливих ухвал. Для цього не будуть потрібні трансфертні платежі, бо кожна країна як і раніше відповідатиме за обслуговування свого власного боргу. І це призведе до виникнення суворішої, аніж зараз, ринкової дисципліни для країн-боржників, бо вони зможуть випускати єврооблігації лише для рефінансування облігацій, що виходять у тираж: будь-які додаткові позики повинні будуть здійснюватися від їхнього імені, а ринки накладатимуть штрафні ставки за надмірні позики.

Проте, єврооблігації дозволять істотно знизити кредитні затрати країн із високою заборгованістю і значно вплинуть на відновлення рівних умов для всіх членів єврозони. Кредитний рейтинг Німеччини не опиниться під загрозою, бо єврооблігації будуть зіставні на користь облігацій, випущених іншими великими країнами.

Єврооблігації не зможуть усунути відмінності в конкурентоспроможності: країнам єврозони все одно буде необхідно проводити свої власні структурні реформи. Але вони усунуть головну конструктивну ваду євро. Решта варіантів — гірші: вони або передбачають трансфертні платежі, або увіковічують нерівні умови, або включають і те, і інше. Проте, через протидію з боку Меркель, варіант єврооблігацій не може навіть розглядатися.

Греція також є жертвою помилки і табу своїх кредиторів. Усім відомо, що вона ніколи не зможе погасити свої борги, більшість яких належать офіційному секторові — ЄЦБ, державам-членам єврозони і Міжнародному валютному фондові. Після значного болю і безлічі страждань Греція близька до реєстрації первинного профіциту бюджету. Якби офіційний сектор зміг відкласти погашення боргу доти, доки Греція не виконає умови, встановлені «трійкою» (ЄЦБ, Єврокомісією і МВФ), приватний капітал повернувся б і економіка змогла б відновитися дуже швидко.

Можу засвідчити з особистого досвіду, що інвестори стануть стікатися до Греції, щойно зникне надлишок заборгованості. Але офіційний сектор не може списати свій борг, бо це порушить декілька табу, особливо для ЄЦБ.

Німеччині не завадило б пригадати, що вона вигравала від списання боргів тричі в своїй історії. План Дауеса 1924 року був покликаний розстрочити репараційні платежі Німеччини за Першу світову війну. План Юнга 1929 року скоротив суму, яку Німеччина мала виплачувати у вигляді репарацій, і дав країні значно більше часу на виплати. Прийнятий після Другої світової війни план Маршалла також передбачав полегшення боргового тягаря.

Наполегливі вимоги Франції про суворі репараційні виплати після Першої світової війни явно підготували ґрунт для приходу до влади Гітлера. Зростання популярності в Греції неофашистської партії «Хріси Авгі» (золотий світанок) є аналогічним явищем.

Ці два приклади виправдовують мій опис кризи євро як жах. Лише Німеччина може її припинити, бо, будучи країною з найвищим кредитним рейтингом, а також з найбільшою та найсильнішою економікою, вона несе відповідальність за спільну ситуацію.

Німеччина, пам’ятаючи про свою нещодавню історію, не хоче отримати ролі держави-гегемона: нинішня ситуація не є результатом якоїсь підступної німецької змови. Проте, Німеччині не вдасться уникнути відповідальності і зобов’язань, які супутні цій ролі. Вона має навчитися діяти як благодушний гегемон. Це дозволило б Німеччині надовго заслужити на вдячність країн, які зараз залежать від неї, — аналогічно тому, як план Маршалла надовго завоював для США вдячність ЄС. Я гадаю, що невикористання цього моменту призведе до відокремлення і, в результаті, до розпаду Європейського Союзу.

Звичайно, багато країн виживало після кошмарних ситуацій. Але ЄС — це не країна: це неповне об’єднання суверенних держав, якому не пережити десяти чи більше років економічного застою. Це не на користь Німеччині, і в результаті цього населення ЄС стане бідніше, ніж на початку створення ЄС.

Поворот на 180 градусів ніколи не буває легким для політичних лідерів, але вибори якраз є реальною можливістю змінити політичний курс. Найкращим способом зробити це було б створення наступним урядом Меркель незалежної експертної комісії для оцінки різних варіантів — без врахування поширених табу.

Проект Синдикат для «Дня»

Джордж СОРОС — голова Soros Fund Management і Фонду Open Society, він є автором багатьох книжок, у тому числі «Алхімії фінансів».