Після Піночета

За іронією долі Августо Піночет помер того дня, коли ООН святкувало міжнародний день прав людини. Це досить цікавий збіг обставин. Однак, якщо хтось хоче зрозуміти, що означає його смерть для чілійців, потрібно зазначити, що режим Піночета з (1973—1990) не був лише диктатурою, яка порушувала права людини, піддавала людей тортурам і переслідувала їх, сіяла жах і ув’язнювала тисячі чилійців. Це також був період глибоких трансформацій, кінцевою метою яких була закладка нового фундаменту чилійського суспільства. Це була справжня революція правих, які ґрунтували свої дискусії на радикальній критиці минулого ліберальної демократії, що її на той момент представляв уряд Сальвадора Альєнде. Праві намагався створити новий порядок, починаючи з неоліберальної моделі в економіці та авторитарної демократії в політиці. Мова йде про революцію, метою якої було перетворення Чилі в ринкове суспільство, яке мало за свою суттю бути аполітичним і християнським.

Переворот у вересні 1973 року також надав чилійським правим історичну можливість створити проект суспільства у відповідності до своїх інтересів і свого бачення світу. Реалізацію цього проекту було задумано, оприлюднено і організовано групою молодих людей, які належали до руху греміалістів (греміалісти — прихильники корпоративного руху. — Прим. Ред. ) і про існування яких було відомо чилійцям. Відтак більшість юридичних, політичних, економічних і суспільних інститутів країни стали авторитарними і консервативними. Зрозуміло, що така трансформація не була б можливою, якби цей проект не був зв’язаний з планом ультраліберальної трансформації, яку проголошували ті, хто називав себе чиказькими хлопчиками — переконаними послідовниками Мільтона Фрідмана і Фредеріка фон Гаєка. Трансформація не могла бути реалізованою у звичних обставинах і в системі відкритої демократії і плюралізму.

Інструментом цієї революції було встановлення інституціоналістської політики і економіки, яку визначало чотири ключові ідеї: влада, обмежена свобода, обмеження до мінімуму ролі держави і верховенство ринку. Відтак, нова інституціональна політика була відображена в конституції 1980 року, метою якої було встановлення обмеженої демократії і авторитарного режиму, щоб побудувати політичний режим під назвою «захищеної демократії»: політичного режиму, заснованого у формі диктатури, яка дозволяла йому виживати. Цей режим вважався єдиним способом забезпечити в країні тривалу і стабільну демократію. Зі свого боку, інституціональна економіка передбачала реорганізацію всіх суспільних і продуктивних відносин лише за ринковою схемою. Ця економіка також намагалася мінімізувати втручання держави, що було попередньою умовою як для вільного функціонування ринкових сил, так і для деполітизації суспільства.

Нинішнє Чилі є продовженням Чилі, яке було «виковане» диктатурою — результат неоконсервативної революції. У цьому випадку, одним із самих великих досягнень трансформації була передача домінуючою чилійською групою бачення світу і політико-економічної стратегії як єдиної і найбільш ймовірної. З одного боку, ця стратегія мала забезпечувати створення багатства і отримання економічного зростання, а з іншого, — умов свободи і рівності, які є основою справжньої демократії. Іншими словами, найбільшим успіхом цього проекту була презентація неолібералізму як єдиної життєздатної стратегії для чилійського суспільства. Завдяки цьому праві домоглися зробити так, що середньо і довгострокові інтереси домінуючої групи стали спільними інтересами для всіх чилійців.

Відтак, Піночет і його режим були ефективним інструментом правих для реалізації такого типу суспільства, яке не можна було б створити повністю демократичним режимом. Це дозволяє зрозуміти, чому режим зберігає фундаментальну політичну важливість для правих і загалом для чилійських покровителів навіть після передачі влади згідно із нового конституційного плану, а також під час періоду, коли Піночет залишався на посаді верховного командувача армії — тобто до березня 1998 року. Покровителі ніколи не вагалися захищати символ, який для них не був предметом обговорення.

Генерал був утілення епохи, лідером, який «трансформував країну», яка йому дала «мир» і «забезпечила прогрес» і захищала та піклувалась про інтереси найбагатших. Саме тому, коли в жовтні 1998 року колишнього диктатора було арештовано в Лондоні, праві і найвпливовіші представники серед чилійських покровителів масово мобілізувалися і використовували всі можливі засоби для тиску на чинний уряд з вимогами негайного його повернення на батьківщину.

Августо Піночет помер через 16 років після передачі повноважень демократично обраній владі. Однак, після 1990 року, інституційний авторитарний і ультраліберальний порядок, який був установлений під час його режиму залишився практично недоторканим. Навіть зважаючи на те, що економічний порядок був звільнений від ортодоксальності завдяки соціальній політиці, яка намагається урівноважити дію крайностей, спричинених тимчасово введеними обмеженнями. На цей порядок впливають ринкові закони і як наслідок — велика частина населення не має засобів, щоб відчувати себе захищеними від необмеженої конкуренції і гнучкості ринку праці.

У політичному плані у серпні 2005 року після істотної реформи Конституції 1980 року, країна також почала звільнятися від авторитарного інституціонального політичного порядку, започаткованого греміалістами. Якщо є правдою те, що консервативне натхнення конституції буде і надалі присутнім в тексті, то чилійський політичний режим вже звільнився від своїх «авторитарних замашок», які були привнесені під час диктатури. Чилі зробив один крок у пошуку повністю демократичного порядку; тріумф Мішель Башеле є доказом цього.

Залишається лише розв’язати питання, які є важливими для демократичного здоров’я країни: досягти справжнього консенсусу щодо свого недавнього минулого і водночас відповісти перед новим поколіннями за неспроможність вчасно і ефективно засудити злочини колишнього диктатора, а також потрібно покінчити з двозначністю цієї історичної фігури. Очевидно, що це завдання буде не простим.